Отаман. Виктор Вальд

все ж, панове, існує порядок, – нагадав один з офіцерів.

      – Авжеж, пане штабс-капітане. Ось опис і наказ, – Куля простягнув гарнізонному офіцерові документи, і той відразу почав перераховувати цінний вантаж.

      – Отже, скоро виступаємо в похід разом! – поплескав по плечу Юхима Олексійовича його вірменський друг.

      – Час почати війну! – широко усміхнувся у відповідь підосавул Куля.

***

      Праворуч у тіні – сіро-чорні гори. Ліворуч із сонячного боку – світло-бурі. Між ними – попелясто-сіре листопадове небо. По тому натягнутому матовому полотну зверху важко перекочуються олив’яні хмари, подекуди вигинаючи й затемнюючи його. Знизу між тими вигинами час від часу вітер протягує кручені, як джгут, хмари. Витягнуті на багато верст такі молочні ріки самі собою рвуться і, осідаючи на зуби гір, з німим болем стікають по схилах розірваними клубами. Ті клуби тануть і ближче до підніжжя гір стають краплями крижаної роси – ознакою суворої зими.

      Ні на полотні неба, ні на камінні не видно гордих величезних орлів, ба навіть дрібної птиці. Ні травинки, ні деревця на тих горах. Тільки місцями біля підніжжя – обгризений козами чагарник із довгими колючками. Ще каламутна річечка, що своїми водами живить скромні поля, виноградники й сади, які в очікуванні швидких снігів мають украй похмурий вигляд. Ось і всі картинки цього сумного і дикого світу, який краще дивитися в кінематографі, попихкуючи цигаркою.

      – Чужі, – тихо прошепотів Бурсак, який ішов за спиною дозорного.

      – Знаю, – не обертаючись, відповів Неліпа.

      За величезним валуном, який огинала кам’яниста дорога, спершу показався круп віслюка, а відтак старе рядно замість сідла і велика голова сумного трудяги. За віслюком ховався дідок у домотканих шальварах, заправлених у в’язані вовняні шкарпетки, які високо здіймалися над стоптаними постолами. Вірменська чуха[50] вже добряче зносилася, як і високий циліндр папахи.

      Помітивши людей зі зброєю і малиновими погонами, старий поспішно зняв з себе хрест і підняв його над головою.

      – Ось! Крістін!.. Крістін!.. Ірмянкрістін!

      – І ми крістуни! Християни! Козаки! Зрозуміло?

      Старий радісно закивав.

      – Так! Християнин! Так! Крістін! – вишкірив в усмішці жовті зуби старий і став хреститься.

      – Там що? – кивнув у бік селища Неліпа.

      Старий не зрозумів і заперечливо замахав головою.

      – Крістіни?

      – Не християни. Там курди, – відповів старий вірменин і, чогось злякавшись, швидко додав: – Хамід Аша хороша людина!

      – Подивимося, послухаємо, понюхаємо, – повільно процідив обережний Неліпа.

      Озирнувся. Не побачив за поворотом пластунів. Не було видно за гірським виступом і похідної колони. Тільки впевнений дозорець – коли що не так, брати-козаки вмить за спиною виростуть або таким вогнем підтримають, що неважко буде з біди вислизнути.

      – Ходімо, Бурсаче, в гості. Подивимося на селище, дізнаємося, чим багаті ті зимові хани

50

Верхній одяг.