Отаман. Виктор Вальд

знову кашу… А кому таке не по нутру було… Я ж кажу: в крамниці і ковбаска, і оселедець, і…

      – Оце ти, старий, загнув, – пролунав той-таки хрипкий голос із верхніх нар. – М’ясний борщ… Хоч би понюхати його. Та що борщ… Хліба хоч би половину того, яким цар арештантів мучив… Мене на Германському фронті так навіть у чотирнадцятому не годували. І чого мене туди понесло? Ура! Ура! Війна! Такі всі щасливі бігали. З плакатами, музикою і квіточками на фронт відправляли. Ех, якби знаття, чим це все обернеться… Якби знаття… А ти, сусіде, встиг сьорбнути окопної рідини? Чого мовчиш? Спиш?

      – Та спить. Бачиш: він у солдатській одежині. Може, і був в окопах, – відповів замість сплячого його сусід, якого всі звали Кавалеристом, – Неговіркий він. Мабуть, таки контужений. Але коли спить, то не трясе його.

      Гори Західної Вірменії. Кавказький фронт. Листопад 1914 року

      – Любо-дорого дивитися на тих закаспійців! – після восьми годин ходи упівголоса мовив козак-богатир Петро Цвешко, який ішов останнім у ланцюжку пластунів.

      Усі вісім пластунів, що йшли попереду, повернули на зауваження голову. Тільки старший по команді, здавалося, не почув і навіть не смикнув правим плечем.

      У це плече Юхим Куля був поранений ще в японську війну. І коли щось йому не подобалося, то рух плеча видавав його незадоволення.

      Ще за пів години, ідучи перед Цвешком, його кум Чупа так само пошепки видихнув.

      – Дурня то все!

      – Що за дурня? – тихо запитав кум Петро.

      – Дурню мені говорив священник у станичній школі про святу гору Арарат. У снігу виноград не росте!

      – То так, – погодився Петро.

      Підосавул Куля таки смикнув плечем. Почекав, коли з ним порівняється Чупа, і суворо запитав:

      – Я що казав?

      – До цього самого Игдира[44] води в рот набрати, – винувато відповів Цвешко.

      – Ось же воно, те містечко, – простягнув руку Чупа вказуючи на гурт будівель версти за півтори, над якими свічками стояли стрункі, вже безлисті тополі. Навколо того кам’яного вулика було безліч армійських наметів. Там біля Игдира збиралися російські війська, готуючись до наступу.

      – То мені вирішувати – Игдир це чи ні. А поки що з вас, куми, по п’ять рублів зніму на загальний приварок. І не свердліть мене зіницями, бо не зважу на те, що куми між собою і мені так само вас у куми Бог послав…

      – Мовчу, Ляксєїч…

      – Німий я, Батя. Німий…

      Майже водночас тихо сказали куми і витягли шиї, визначаючи, скільки ще до того тимчасового військового городища, яке значилося на російській десятиверстовій мапі як вірменський Цолакерт, розташований у долині Арарата. Поруч із тією назвою рука штабного картографа дописала «Игдир», назву більш зрозумілу для сусідів – турків, курдів і закавказьких татар[45].

      – Чекайте, – поправив вус отаман і побіг у голову свого загону.

      Спустившись у кам’янисту западину, по якій, спотикаючись об круглі валуни, бігла каламутна річечка

44

Нині місто в Східній Туреччині.

45

Так Російська енциклопедія 1911року називає азербайджанців.