Бот. Ґуаякільський парадокс. Макс Кідрук

що Тимурова історія про Атакаму… «Ні, – осадив себе Пузатий, – вона не може бути правдою, не може, і все!» Просто ці двоє чудово вписувалися в ту історію про Атакаму. А Атакама – ось це Пузатий знав напевне – зжерла його найкращого програміста.

      – Я дам вам номер його мобільного телефону, – по-змовницьки стишивши голос, сказав директор.

      Лаура від розпачу прикусила щоку та ледь не скрикнула: «Та щоб ти провалився! У нас є його номер!» Упродовж трьох днів вона разів двадцять телефонувала Тимуру Коршаку – зі свого мобільного, зі Skype, з телефону в католицькій місії в Ґрутфонтейні, але поговорити не змогла. Одного разу їй, правда, вдалося докричати до кінця фразу «Тимуре, чорт забирай, це я, не кидай трубку!», до того, як українець розірвав зв’язок, а в решті випадків він натискав «Відбій», щойно чув її голос.

      Але тут удача вдруге посміхнулася Ріно та Лаурі.

      – От лихо, – Дмитро Пузатий гортав пальцем контакти у своєму iPhone. – У мене новий телефон, і я не зберіг контакти Коршака.

      – Прикро, – зобразила розчарування Лаура. – І вам невідомо, де він живе?

      Чоловік завагався.

      – Розумієте, це вже буде… хм… занадто. Я не маю права дати вам його адресу.

      У відділі кадрів «TTP Technologies» зберігали паспортні дані всіх співробітників. Ці дані компанія використовувала для оформлення працівникам віз на відрядження за кордон. Дмитро Віталійович пригадував, що перед звільненням Тимур Коршак перебрався до нової квартири, – Пузатий особисто просив програміста надіслати e-mail із ксерокопією сторінки з новою пропискою у відділ кадрів. Директор знав, що без особливих зусиль можна зазирнути в базу даних і дізнатися адресу. Утім, зваживши все, він вирішив, що не робитиме цього. Це справді занадто.

      – Ми просто хочемо його побачити, – збрехала Лаура.

      – Пробачте, але – ні.

      І тут, стягнувши наплічник із плеча, вперед виступив Ріно. Ґевал відіпхнув Лауру, закинув рюкзак на стійку рецепції та дістав з однієї з кишень свій паспорт.

      – Відскануйте паспорти, – пробасив він.

      – Що?

      Ріно розгорнув документ на першій сторінці та тицьнув в обличчя Пузатому. Лаура, збагнувши, що вигадав здоровань, дістала з кишені свій паспорт і також простягнула його директору. Потім доклала до паспорта свою візитівку:

      – У вас будуть наші імена. Раптом ми набридатимемо чи якось нашкодимо Тимуру, ви знатимете, де й кого шукати. Але, повірте, ми не маємо наміру нікому набридати. Навпаки – Тимур зрадіє, щойно нас побачить.

      «Це точно. Просто в штани накладе від щастя», – подумав Ріно.

      Дмитро Пузатий ковзнув поглядом по європейському паспорту Лаури. Трохи довше зупинився на насичено-зеленому паспорті Південно-Африканської Республіки із золотистим написом двома мовами на першій сторінці:

      REPUBLIC OF

      SOUTH AFRICA

      REPUBLIQUE

      D’AFRIQUE DU SUD

      Він міркував, чому Тимур – якщо він так радітиме зустрічі – не залишив їм своїх контактів. Проте вголос нічого не сказав.

      – Беріть,