Бот. Ґуаякільський парадокс. Макс Кідрук

під опис підпадало чимало південноафриканців.

      – Шрам! – несподівано згадала Лаура. – Глибокий шрам на щоці, що тягнеться аж до підборіддя. А ще татуювання на лівому… ні, пробачте, на правому плечі – носоріг, що мчить уперед, нахиливши голову.

      – Тоді це Ріно, без варіантів, – упевнено підтвердив чоловік. – Двох таких Африка не витримала б.

      – І… – Лаура завагалася. – Він відповість за номером, що ви мені продиктували?

      – Можливо. Я не телефонував за ним, але, повторюю, Ріно запевнив, що його можна буде знайти за цим номером. Зателефонуйте, дізнайтесь. У будь-якому разі це все, що я маю.

      – Дякую, ви дуже мені допомогли!

      – Радий чути. На все добре, – у динаміку залунали короткі гудки.

      Відразу телефонувати вона не стала. Спочатку, не випускаючи телефону, схилилася над клавіатурою, відкрила Google й у рядку запитів набрала Grootfontein. Швидко пробігла очима дві перші статті, переглянула кілька фотографій. Ґрутфонтейн виявився невеликим, напіваграрним, вічно заллятим сонячним сяйвом містечком на північному заході Намібії з населенням 24 тисячі жителів.

      Лаура зиркнула на папірець із записаним номером і почала натискати на кнопки. Після сьомого чи восьмого гудка їй із гідністю, без поспіху відповіли:

      – Алло.

      – Доброго дня, пане! Я говоритиму англійською?

      – Ja, мефрау, – неквапливий співрозмовник почав відповідати на африкаансі, проте до кінця фрази виправився та перейшов на англійську: – Я вас слухаю.

      – Моє ім’я Лаура Дюпре. Чи можу я поговорити з Ріно Хедхантером?

      Із трубки долинуло театральне покашлювання, після чого чоловік невпевнено уточнив:

      – Вам потрібен преподобний Ріно Ґроббелаар?

      – Ні, ні! Я шукаю не препо… – Лаура затнулася. Вкотре згадала, що п’ять із лишком років тому, впродовж атакамської кризи, жодного разу не чула справжнього прізвища Ріно. Ґевал, що називав себе Хедхантером, цілком міг бути Ґроббелааром. Але преподобний? Нісенітниця! Співрозмовник цього, певна річ, не бачив, проте її кругле обличчя витягнулося. – Я перепрошую, як-як ви сказали?

      – Я погано розчув прізвище, що ви назвали. Можу покликати преподобного Ріно Ґроббелаара, якщо це той, кого ви…

      – Преподобного?

      – Ja, мефрау.

      Востаннє вона бачилася з Ріно на початку вересня 2009-го. Відтоді минуло п’ять років і чотири місяці. Теоретично – якраз достатньо, щоб закінчити духовний коледж і отримати бакалавра чи навіть магістра з теології.

      Теоретично.

      «Здуріти можна».

      – У вас справді немає інших Ріно?

      – Запевню вас – ні, немає, мефрау.

      – Ну, тоді кличте Ґроббелаара.

      – Зачекайте хвилинку.

      Спливло три чи чотири хвилини, перш ніж у трубці пролунало:

      – Преподобний Ґроббелаар слухає.

      Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.

      – Ріно? – ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.

      У трубці