Бот. Ґуаякільський парадокс. Макс Кідрук

тільки гірше. Із рота витекла тонка цівка гарячої та смердючої бронзово-сірої жовчі, а від напруження скрутило живіт і голова заболіла сильніше.

      Бенджамін утерся долонею та прихилився до стіни.

      – Прокляття, – проскрипів він, – більше ніколи в житті не доторкнуся до риби.

      Лише від згадки про вчорашню вечерю в голові Бенджі щось розірвалося, і вбиральня закрутилася, мов центрифуга. Хоча, будемо відверті, Бенджамін Лусіано вже здогадувався, що причина того, що з ним коїться, не зовсім у рибі і мучиться він не через банальне харчове отруєння. Бенджамін відчував, що йдеться про щось набагато серйозніше, розумів, що він улип у щось паскудне, оскільки голос, який прорізався вчора, коли він, схилившись над умивальником, позбавлявся щойно з’їдених рибних котлет, нікуди не зник.

      знайди та приведи

      або вбий!

      – Чого тобі треба?! – рявкнув чоловік і тут-таки злякався, у відчаї обхопив голову руками, збагнувши, що розмовляє сам із собою.

      Гаразд, не зовсім сам із собою. У його голові щось було.

      Голос назвав ім’я. Виразно та чітко.

      – Я не знаю… уявлення не маю, хто це такий!

      тоді вбий

      убий убий убий!

      В очах Бенджаміна розлилася темінь, наче те щось, що застрягло в наелектризованому мозку, харкнуло зсередини чорнилом.

      Чоловік прикусив губу, важко підвівся і повернувся до кімнати, у якій разом із Тьяґо прокладав проводку. Не помічаючи вже не просто насторожено-співчутливого, а конкретно переляканого погляду напарника, він правою рукою взяв електродриль і поліз драбиною до стелі.

      Бенджамін Лусіано зупинився на третьому знизу щаблі та, тримаючи дриль свердлом догори, натиснув на кнопку. Вж-ж-ж-ж… Кімнату заповнило в’їдливе дзижчання. Вібрація електроінструмента передалася з руки на тулуб, залоскотала діафрагму і через шию заповзла у голову. Біль став нестерпним. Бенджаміну здалося, мовби тепер палають не лише волосини на голові, але й нервові закінчення в усьому тілі, а його череп стискає розпеченою сіткою. Губи побіліли та скривилися.

      убий убий убий його!

      Більше не маючи сил терпіти, Бенджамін загарчав і зіскочив із драбини. Від поштовху драбина похилилася та гримнулася на підлогу. Пальцями лівої руки Бенджамін дряпав голову; права рука (палець – вж-ж-ж-ж-ж! – не відпускав кнопку) описувала кола у повітрі.

      – Бенджі?

      Бенджамін рикнув і втупився в напарника так, ніби бачив його вперше.

      – Що з тобою, аміґо? – слова обривалися в горлі Тьяґо. Він ступив крок назад, а тоді інстинктивно потягнувся рукою до хрестика на шиї. – Свята Маріє, це… не… ти… – слова перейшли в булькотання. Тьяґо подивився на Бенджаміна, який одночасно був йому і босом, і другом, і несподівано збагнув, що перед ним щось невідоме, що Бенджаміна більше немає, що на його місці стоїть… стоїть… Тьяґо не знаходив слів, щоб описати потвору з кривавими очима, яка, ледь нагнувши голову, розглядала його. І не випускала з правої руки ввімкнений електродриль. –