Бот. Ґуаякільський парадокс. Макс Кідрук

підлогу скапувала вода.

      – Дай води, – хрипнув він.

      Марія Фернанда принесла кухоль. У її животі також забурчало, і Тіто це почув.

      – Добре, – форкнув рибалка, одним махом вихиливши все до останньої краплі. – Добра вода.

      Він зиркнув на калюжі під ногами, із задоволенням утягнув запах свіжої риби, який наповнив вузьку кімнату, та розвернувся до виходу.

      – Ти куди? – запитала Марія.

      – До Ґуаякіля.

      – Поїж перед тим. Я швидко її зготую.

      Тіто не відповів, зупинився біля шафи у коридорі, мовчки переодягнув футболку.

      – Навіщо? Пізно вже, – наполягала дружина.

      – Продати рибу.

      Ринки в Ґуаякілі вже не працювали, однак рибалка мав контакти оптового торговця, Педро Касальєса, якому міг скинути улов навіть посеред ночі.

      – Навіщо? – звівши брови, повторила запитання Марія. – І кому? Тому здирникові Касальєсу? Залиш її, Тіто. Не витрачайся на бензин. Завтра зранку продаси все на ярмарку.

      Тіто Мелендес, заперечуючи, із неусвідомленою злістю мотнув головою та несподівано відчув себе провидцем, напрочуд чітко уявивши, що завтрашній ранковий ярмарок уперше за сто чи, може, й двісті років не відбудеться.

      – Не патякай. Краще приготуй поїсти. Я повернуся за годину до півночі.

      Утиснувши голову в плечі, він вийшов на вулицю під дощ.

      Між Пуерто-Лопес і Ґуаякілем сто п’ятдесят кілометрів сільських ґрунтовок, але Тіто обрав довшу дорогу – магістральними шосе. Спочатку трасою № 15 подався на південь, перед містечком Ла Лібертад повернув ліворуч на шосе № 40 і далі їхав прямо, не звертаючи, до самого Ґуаякіля. Із повним кузовом риби так було швидше.

      Дорогою Тіто мав достатньо часу, щоб переварити все, що сталося. Раз у раз він повертався до моменту, коли залишав безлюдний пляж, біля якого набрав жовтохвостів. Обліплені піском туші кашалота, косаток, скатів і дельфінів. Тонни риби на піску вздовж лінії прибою; ще більше риби на мілині біля берега. На кормі човна напхані живими жовтохвостами металеві кошики. Однак… чогось не вистачало. Тіто дивився на навскісні смуги дощу, що торохтіли об капот і розбивались на блискучій під променями фар поверхні шосе № 15, але бачив перед собою J-подібну затоку, чорні скелі, у які впиралася прямокутна голова мертвого кашалота, мертву рибу, обрамлену винесеними на берег водоростями. Тіто пам’ятав, як тоскно защеміло за грудниною, коли він востаннє поглянув на пляж перед тим, як запустити «Mercruiser’и». Чорт забирай, що було не так із тим пляжем?! Здавалося, що відповідь лежала у нього під носом.

      Після того як Тіто повернув на схід і від’їхав на двадцять кілометрів від узбережжя, дощ ущух.

      Тіто спробував уявити, що зараз відбувається на пляжі. Цікаво, чи рибнагляд перекрив доступ до затоки? Чи взяли на аналіз зразки води та рибу? Навряд. (Тіто цього, звісно, не знав і не міг знати, але ще до заходу сонця про колосальний викид риби рознюхали столичні телевізійники. Канал RTS не пожалкував