За двома зайцями. Вибране. Михайло Старицький

ий цилюрник.

      Настя, Наталка – подруги Пронині, манірні.

      Xимка – наймичка у Сірків.

      Пидора – поденщиця у Лимарихи.

      Степан Глейтюк – був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар.

      Марта – бублейниця, Устя – черевичниця, Меронія – живе при монастирі – гості у Лимарихи.

      Два баси.

      Йоська-жид.

      Квартальний, катеринщик, міщани і люд.

      Дiя перша

      Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо – гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.

      Вихід І

      Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Сидять на лавці біля дому.

      Явдокія Пилипівна. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитує.

      Прокіп Свиридович. Чим же гарно?

      Явдокія Пилипівна. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле.

      Прокіп Свиридович. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки бр-р-р!.. І меле разом, і шеретує…

      Явдокія Пилипівна. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну…

      Прокіп Свиридович. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита по-стародавньому, по-божественному, а цей…

      Явдокія Пилипівна. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує.

      Прокіп Свиридович. Так що ж, що поштує!

      Явдокія Пилипівна. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький…

      Прокіп Свиридович. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший.

      Явдокія Пилипівна. Вигадай ще що!

      Прокіп Свиридович. Та й вигадаю!

      Явдокія Пилипівна. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (Одвернулась.)

      Прокіп Свиридович. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!

      Стара мовчить надуто.

      Не сердься-бо, моя сивесенька!

      Явдокія Пилипівна. Та годі вже!

      Прокіп Свиридович. Чого годі? Хвалити бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гніві вашім…

      Явдокія Пилипівна. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй.

      Прокіп Свиридович. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток.

      Явдокія Пилипівна. А працювали ж зате як, рук не складаючи!

      Прокіп Свиридович. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися!

      Явдокія Пилипівна. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись!

      Прокіп Свиридович. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка!

      Явдокія Пилипівна. Як же гандлювати[1] без того? То вже нехай бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла – єдиначка; треба було на посаг складати.

      Прокіп Свиридович. Та так, так… А наградив-таки нас Господь дочкою – розумні!

      Явдокія Пилипівна. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і грошей: у який кошт та наука увійшла – страх! Скільки отій мадамі до пенціона переплачено!

      Прокіп Свиридович. А за який час? Довго там побула?

      Явдокія Пилипівна. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину запакувати у науку – на муку, аж до загину!

      Прокіп Свиридович. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти!

      Явдокія Пилипівна. Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла!

      Прокіп Свиридович. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки негаразд…

      Явдокія Пилипівна. Що там? Уже знов почав вередувати?

      Прокіп Свиридович. Та я й мовчатиму, а тільки той пенціон…

      Явдокія Пилипівна. Що пенціон?

      Прокіп Свиридович. От тут у мене сидить! (Показує на потилицю.)

      Явдокія Пилипівна. Ти знову?

      Прокіп Свиридович (зітхнув). Та й мовчу ж!

      Чути знавдалі гуртову пісню:

      Не щебечи, соловейко,

      На зорі раненько,

      Не щебечи, манюсенький,

      Під вікном близенько!

      Не щебечи, манюсенький,

      Під вікном близенько!

      Явдокія Пилипівна. А славно співають! Я страх люблю хлоп’ячі співи!

      Прокіп Свиридович. Славно, славно! Завтра

1

Гандлювáти, гендлювáти – торгувати, також баришувати, спекулювати. (Тут і далі прим. ред.)