Убивство в Месопотамії. Агата Крісті

не думаю, що вони повністю пояснюють незвичайне відчуття напруженості – знаєте, воно радше скидається на стан атмосфери перед грозою. У мене було дуже сильне враження, що будь-якої миті може вибухнути буря.

      – Не лякайте медсестру, – попросила його місіс Келсі. – Вона їде туди за три дні, а ваші слова можуть спонукати її відмовитися від поїздки.

      – Та ні, мене цим не налякаєш, – розсміялась я.

      Утім, я багато думала про все почуте. У моїй пам’яті знову і знову спливало цікаве використання доктором Лайднером слова «безпечніше». Може, на решту групи так впливав таємний страх його дружини, який залишався (чи не залишався) без уваги? А може, навпаки: вона нервувалася саме через цю напруженість – чи, можливо, через невідому причину напруженої атмосфери в групі?

      Я подивилась у словнику слово «allumeuse», яке використала місіс Келсі, але не змогла зрозуміти його.

      «Що ж, – сказала я собі, – треба почекати. Поживемо – побачимо».

      Розділ четвертий. Я прибуваю до Гасанії

      За три дні я покинула Багдад.

      Мені не хотілося залишати місіс Келсі та маля – воно було таким милим і чудово зростало, щотижня набираючи належну вагу. Майор Келсі відвіз мене на вокзал і попрощався зі мною. Я мала прибути в Кіркук наступного ранку, а там мене мали зустріти.

      Спала я погано – та й що казати: у потягу я завжди погано сплю. А того разу мене ще й переслідували кошмари.

      Проте коли наступного ранку я визирнула у вікно, то побачила, що погода гарна, і мене охопила цікавість: що вони за одні, ті люди, з якими мені от-от доведеться зустрітися?

      Я вийшла на платформу і почала розгублено озиратися навколо, але майже одразу побачила, що до мене йде якийсь юнак. У нього було кругле рожеве обличчя. Справді, за все своє життя я ніколи не бачила людину, яка мала б точнісінько такий вигляд, як персонаж із книжки Пелема Вудгауза[3].

      – Здоровенькі були! Ви медсестра Лезерен? Тобто я хотів сказати, ви, напевно, саме вона, як я бачу! Ха-ха! Мене звати Колман. Мене відправив по вас доктор Лайднер. Як ви почуваєтесь? Жахлива поїздка, чи не так? Хіба мені не знати цих клятих потягів? Ну, от ви тут… а ви вже снідали? Це і весь ваш багаж? Здається, ви дуже скромна людина, еге ж? Місіс Лайднер має чотири валізи та дорожню скриню, і я вже мовчу про коробку для капелюшків і фірмову подушку та ще багато всього іншого. Я не занадто багато розмовляю? Ходімо до нашої карети.

      Ззовні на нас чекала автівка – пізніше я чула, як її називають «станційний фургон». Вона й справді трохи скидалася на фургон, а ще трохи – на вантажівку і трохи – на легковий автомобіль. Містер Колман допоміг мені залізти всередину, попередивши, що мені краще сидіти поруч із водієм, бо там не так сильно трясе.

      Трясе? Цікаво, як ця чортопхайка не розвалилася! І нічого бодай трохи схожого на дорогу – лише стежина, уся у вибоїнах та ямах. Ось тобі і славетний Схід! Коли я згадала наші чудові магістральні дороги в Англії, мене ненадовго охопила туга за батьківщиною. Містер Колман нахилився вперед зі свого місця (він сидів позаду мене) і щосили заволав мені на вухо:

      – Дорога

3

Пелем Вудгауз (1881–1975) – англійський письменник-гуморист, зокрема відомий творами про дворецького Дживза і його господаря Берті Вустера.