Убивство в Месопотамії. Агата Крісті

там люди всіх професій та національностей, – весело відповів майор ВПС. – Англійський архітектор, французький чернець із Карфагена – він працює із написами: табличками та всім іншим, ну, ви розумієте. Також є міс Джонсон. Теж англійка – вона в них і швець, і жнець, і на дуді грець. Плюс низенький товстунчик, який усе фотографує – американець. І сім’я Меркадо. Тільки небо знає, що в них за національність – якісь латиноси! Вона зовсім молода, ця змієподібна істота, а як вона ненавидить Чарівну Луїзу! І є двоє юнаків, ну і все, мабуть. Дехто з них диваки, але загалом вони всі приємні – чи не так, Пеннімане? – Він звертався до літнього чоловіка, який сидів і замислено крутив у руках пенсне.

      Той смикнувся від несподіваного запитання і подивився на майора ВПС:

      – Так-так, дійсно, дуже приємна компанія. Тобто якщо брати кожного окремо. Звичайно, Меркадо той ще дивак…

      – У нього така дивна борода, – вставила місіс Келсі. – Дуже дивний чоловік, ще й кульгає.

      Майор Пенніман продовжив відповідь, наче не почувши її слів.

      – Юнаки – вони обидва дуже приємні. Американець досить тихий, а от англієць – занадто балакучий. Дивно, зазвичай усе навпаки. Сам Лайднер – чудовий дядько, такий скромний і невибагливий. Так, окремо всі вони приємні люди. А проте чомусь – можливо, звісно, це лише моя уява, – коли я заходив до них востаннє, у мене з’явилося дивне враження, наче щось негаразд. Я, на жаль, не можу сказати, що саме я відчув… Усі вони поводилися неприродно. Панувала дивна атмосфера, така напружена… Гадаю, я найкраще поясню, що саме маю на увазі, коли зазначу, що всі вони занадто ввічливо передавали одне одному масло.

      Трохи почервонівши, бо мені не дуже подобається висловлювати власну думку, я сказала:

      – Якщо люди занадто довго перебувають в одному просторі, то рано чи пізно вони починають нервуватися. Я це знаю з досвіду роботи в лікарні.

      – Ви маєте рацію, – погодився зі мною майор Келсі, – але сезон лише почався, тож навряд чи вони вже встигли роздратуватися.

      – Експедиція, імовірно, схожа на наше життя в мініатюрі, – висловив свої міркування майор Пенніман. – У ній є місце і для маленьких груп за інтересами, і для суперництва, і для ревнощів.

      – Здається, цього року до неї ввійшло чимало новачків, – зазначив майор Келсі.

      – Зараз підрахуємо. – Майор ВПС почав рахувати на пальцях. – Юний Колман – новенький, як і Райтер. Еммот був тут минулого року, і обоє Меркадо також. Отець Лавіньї – новенький. Він приїхав замість доктора Берда, який захворів і не зміг приєднатися до групи. Кері, звичайно, людина досвідчена. Він приїздить сюди із самого початку, а це вже п’ять років. Міс Джонсон працює майже стільки ж років, скільки й Кері.

      – Я завжди вважав, що вони там у Тель-Ярімджі добре ладнають між собою, – зазначив майор Келсі. – Вони здавалися щасливою сім’єю, а це справжня дивина, якщо зважати на людську природу! Я впевнений, що медсестра Лезерен зі мною погодиться.

      – Ну, – сказала я, – не можу з вами не погодитися! Мені довелося стати свідком багатьох сварок у лікарні – а починалися вони з дрібниць на кшталт суперечки