Новели. Василь Стефаник

бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, то заніміла. Та сидить отут німа межи внуками…

      – Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в своїй хаті, то вони, як пташечки, б’ютьси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде… А підіть ви до великої хати та перед свєтим Николаєм проведіть єї молитву; може, народитьси в ні слово.

      То оба старі затягнули бабу перед образи і голосно говорили молитву. Та баба мовчала.

      – Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх відшукає.

      Знов на приспі.

      – Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?

      – Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз, а другий раз – москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки ґвавтуют та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві… Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого світа. І від тєжкої руки господа милосердного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хрещений.

      – Кличут вечєріти, Даниле, а бога не гнівіть своїм нерозумним жалем.

* * *

      – Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гиркої, та, може, старі наші плечі від землі відвернутьси вгору.

      Вечеря не була нікому мила, лиш оба діди попивали горівку та також страви не брали в рот.

      – Ідіть ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни намалює, а ми, старі, ще побудемо.

      – Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щось сказав вам.

      – Я розум і гнів лишив на своїм подвір’ю; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах, та без гнізда.

      – Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужі дорозі.

      – Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую…

      – Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісарь має для них касу утворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам’єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб’ют на ваші землі. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити і на шибениці…

      – Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучерєві. Я зараз завертаю вози до схід сонця, аби бога