Новели. Василь Стефаник

всі жиди посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.

      Зниділим і брудним шляхтичам вона казала:

      – Не блукайте по світі, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому я лишилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас погодую, а рано йдіть між люди і приставайте до них.

      А злодієві говорила:

      – Ти, небоже, не кради, краденим не погодуєшся, але йди просто і вбивай, і ставай чоло до чола. Як твоє чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеве впаде під твої ноги, то з гонором підеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобі сорочку виперу і нагодую, але не наскакуй потайки на дурні маєтки.

      А покритку з тяжких наймів у великих чоботах і засохлими сльозами на молодім лиці потішувала:

      – Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маєш силу, тебе, бідну, і так ніхто не возьме, а він виросте дужий на твоїх грішних руках. Ти посивієш, проклята між людьми, а він доросте і обітре своїми кучерями гріх із тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаєш, ти молода і заробиш на него. Не цокай чолом у мій поріг, а сідай на постіль і проси бога за свою дитинку.

      Всіх блукаючих, всіх бідних, всіх нещасливих вона зодягала і кормила зі своєї бідної долоні.

      Перед війною вона розпустила всіх своїх доньок по роботах у світ. А було їх богато, а сама дальше приймала всіх грішних людей, дезертирів, злодіїв, калік і дівчат з грубими черевами, шугала поміж сусіди, як вовчиця, щоби нагодувати своїх безталанних гостей. А як війна кінчилася, то її доньки з дітьми почали сходитися до неї. Зяті були пруссаки, москалі, поляки, італьяни з неволі і українці з німецьких таборів. Старій вовчиці дуже тяжко було їм годити в малій хаті. Під чорною матір’ю божою вони забирали місце для своєї нації. Вільге[ль]м, Франц-Йосиф, Николай, Шевченко, Ленін і Гарібальді допоминалися в тій хатині домінуючого місця. І серед шаленого крику і бійки не раз попадав на землю Вільге[ль]м, або Микола, або Ленін. Тоді моя приятелька злізала з печі, ховала портрети в пазуху і вночі прибивала цвяшками назад до стіни, щоби жаден зять не бив доньки.

      По війні всі порозходилися, лиш лишився внук від німця, бо батько його поїхав до свого краю, а його мама лежить тут на могилі.

      Німчика я не раз бачу, як завертає чужі вівці, і тоді іду до його хати і бачу через вікно, як мирно під матір’ю божою примістилися царі, революціонери і поети.

      Воєнні шкоди

      Сивий комісар в’їздив у село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.

      «Цим мужикам, – думав він, – і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть, як свині, та заливаються румункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати…»

      Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби скритися.

      – Відки Польща тільки тих підпанків набрала! Возимо, та й возимо, та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.

      Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.

      – Але,