Зворотний бік темряви. Дара Корній

хочеш, щоб я пробачила Стриба? Як? Чому? Тобто ти за нього просиш? Але, Маро, до чого тут ти?

      Мара затулила обличчя долонями. Птасі навіть здалося, що та зараз розплачеться. Але це була Мара і вона доволі швидко опанувала себе. Птаха нічого не розуміла. Мовчки спостерігала за Марою, чекаючи пояснень, а та тим часом продовжувала:

      – Хочу розповісти тобі дещо про себе. Може, тоді ти мене зрозумієш, бо ти також жінка.

      Поруч стояла мертва пластмасова лава. Якби це було дерево, то його вже давно з’їв би час. Але пластик у пласти-ковому мертвому світі продовжував жити.

      – Давай сядемо, Маро! Думаю, що ця твоя розмова не дуже коротка. І я слухатиму уважно і постараюся тебе почути. Оповідай.

      Жінки сіли, і Мара почала розповідь. Говорила про свого чоловіка Морока-Мора і про сина Стрибога, і про те, як і чому вона пішла від них, і про те, що дуже втішилася, коли раптом її син покохав Птаху. Думала, що він зміниться й не перетвориться на свого батька. І він справді довго залишався нормальним. І Мара тоді дуже пишалася своїм сином, намагалася часто бувати поруч, коли мала час. Вона зараз говорила як любляча мати, а не жорстока та справедлива Повелителька Смерті, Володарка Перемінників.

      Птаха слухала уважно. Після Біловоддя, напевне, мало що могло її вразити, і навіть те, що Стрибог син Мари, чомусь не здивувало. Бо в Стриба мала бути мати, крім жорстокого та страшного батька, володаря мороку. Бідний Стрибог не знав своєї матері. На запитання Птахи сумно відповідав, що мати померла, народжуючи його. Батькова легенда… І ось мати-зозуля сидить зараз поруч. Чи засуджувала Птаха Мару? А за що? Безсмертні мають своє призначення і виконують його, бо коли одного разу вип’єш із чари Сварога, то назавжди стаєш чесним виконавцем великої волі творця. І на запитання та заперечення не маєш права. І такого права не мала Мара, не мала Птаха і не буде мати Мальва, коли врешті вип’є з чари, приготованої для неї Сварогом. Чи розуміла Птаха Мару? Наразі ще ні.

      Мара гарячково вхопила Птаху за руки і благально зашепотіла:

      – Ти пробач, будь ласка, Птахо! Пробач нам. Насамперед мені пробач.

      Мара низько схилила голову, і Птаха відчула вологість на своїх руках. Мара плакала. О Свароже! Боги також плачуть. Дивилася здивовано згори вниз на знічену та змалілу постать великої Мари.

      – Не треба, Маро! Ти ж велика Повелителька. Не гоже тобі плакати. Не смій! Не вибачайся, ти не мусиш вибачатися, бо нема за що. Стрибог сам зробив свій вибір. Ніхто його не силував до цього.

      – Є за що, Птахо. За сина. Він ледве тебе не вбив. І я також у цьому винна, бо покинула його маленьким на поталу батьку-покручу. Тому він таким і став. Але він, він… Ох, серденько, в душі він не батько. Він кращий. Він мій син! Ти ж його знаєш, Пташко! – Мара так і говорила, опустивши голову, ховаючи очі.

      Голос звучав приглушено. Кожне мовлене слово давалося Марі важко, наче вона наковталася каміння і зараз випльовує його разом зі словами.

      Птаха майже силою підвела голову жінки:

      – Ох,