Зворотний бік темряви. Дара Корній

Оце мене схарює конкретно. Та я ще й не починала. От як почну, ще не такої заспіваєш. А щодо темних та того твого світу…

      Стрибог різко перебив дівчину:

      – Це і твій світ, дитинко, це світ твоїх предків.

      – Йоханий бабай! Прям убойно! Тупо провал! Але, я ще раз тобі повторюю, папічок коханий-травою напхáний, що не терпітиму, коли ображатимуть смертних чи Птаху. Це табу. Лишень за цієї умови я піду з тобою до дідька в зуби. І потому вже від тебе, ти, тіпа, мій Учитель від темних, так? Так от – від тебе залежить, чи мені у вас сподобається. Тому, дорогезні мої темні, Птаху і смертних не ображати. Це навіть не прохання! Домовилися?

      Стрибог криво посміхався. Мала була вперта, як віслюк.

      – Домовилися. – Старався не кричати, запхав весь свій характер до кишені. Бо то була його донька, єдина рідна його дитина, з якою мусив порозумітися. – От навчила тебе ця Пташка дурні різної, вже встигла засмітити голову непотребом. Що за слова, дівчино, що за мова? Як ти зі мною розмовляєш і що це за вимоги? Давай руку і йдемо вже – нас удома зачекалися.

      Мальва хмикнула і стала в позу «а-ля українка» – то бабуся Горпина ту позу так називала, тобто руки в боки. Глузливо наморщила лоба:

      – Овва, як каже моя бабуся Горпина. По ходу, ти мене напрягаєш. А ше хочеш від мене типу пієтету? Тоді, Стрибоже, веди себе адекватно, а то я можу і назад, тобто до Птахи, повернутися.

      – Уже не можеш, – він говорив упевнено. – Роззирнися. Я передбачав, що ти можеш закомизитися, і тому нас перемістив.

      То капєц. Так захопилася сваркою, що й не помітила, як вони кудись перемістилися. Але як він це зробив? Без варгана, авжеж: варган – це зброя світлих безсмертних… Темні не користуються світлим блиском музики. Це їх убиває. Мальва уважно роздивлялася довкола. Поруч текла не дуже широка річка, через неї перекинутий дерев’яний міст. На тому березі за мостом – висока брама в кам’яному мурі. Довкола все неначе в сутінках. Сонцем тут і не пахне. Щось Мальва сумнівається дуже, чи воно взагалі тут буває. Ні деревинки, ні травинки. Цікаво, що ж тут тримає небо, якщо й трави нема. Закинула голову догори. Блін, хіба в тих сутінках небо побачиш? А мо’, його тут взагалі нетойво? Ні, бути такого не може. Небо є всюди. Просто тут небо тримає щось геть інше, а що саме, їй зараз не хотілось знати. Вона вже перестала дивуватися таким метаморфозам, бо з Птахою звикла подорожувати та переміщуватися в найнесподіваніші місця. Дзябоніла тихо й мирно річка. Вода в ній здавалася чорною. Чи від того, що світла та барв тут бракувало, чи від кольору її дна. Поклала руку собі на сонячне сплетіння і ледве втрималася, щоб не закричати… То була річка з мертвою водою. Дивно, але від води не відчувала загрози, хоч про це звідкись знала – вода у річці мертва, принаймні її частина.

      – Бачиш, Мальво, – помітивши збентеження Мальви і розтлумачивши його по-своєму, озвався Стрибог. – Ти стоїш на початку нової дороги, нового життя, і зараз ти у нього увійдеш. Тож перестань вередувати і ласкаво просимо додому.

      Чоловік простягнув