Деміан. Кнульп. Герман Гессе

скажи, Франце, що мені ще треба зробити? Я все зроблю!

      Він поглянув на мене своїми примруженими очима і вишкірив зуби.

      – Чого ти клеїш дурня? – промовив він удавано добродушно. – Ти ж знаєш вихід не гірше за мене. Я можу отримати дві марки, і я не багач, щоб відмовлятися від них. А ти багач, у тебе навіть годинник є. Отже, тобі треба лише знайти дві марки – і справу залагоджено.

      Я збагнув, куди він веде. Але ж дві марки! Це здавалося мені такою недосяжною сумою, однаково, чи десять, чи сто, чи тисяча. У мене не було таких грошей. Правда, я мав скарбничку, що стояла в маминій кімнаті. У ній, завдяки візитам мого дядечка та іншим подібним оказіям, лежало декілька десяти- і п’ятипфенігових монет. Більше я нічого не мав. Кишенькових грошей мені ще не давали.

      – У мене нічого немає, – промовив я сумно. – Але я тобі віддам щось інше. У мене є книга про індіанців, є солдатики, а ще – компас. Я принесу тобі все!

      Кромер тільки сіпнув кутиками своїх зціплених вуст і сплюнув на підлогу.

      – Не патякай! – наказав він владно. – Свій мотлох можеш залишити собі. Компас! Краще не зли мене, чуєш, давай гроші!

      – Але ж мені ніколи не дають грошей! Хіба я винен…

      – Тоді принесеш мені ці дві марки завтра. Я чекатиму тебе після школи внизу, на ринку. І квит. Не принесеш – начувайся.

      – Але ж де мені їх узяти? Господи!..

      – Зате у вас вдома грошей повно. Це вже твій клопіт. Отже, завтра після уроків. Я повторюю: якщо не принесеш…

      Він пронизав мене своїм гострим поглядом, ще раз сплюнув і щез, немов тінь.

      Я не міг піднятися, ноги не слухалися. Моє життя було зруйноване… Я думав: може, мені втекти й більше не повертатися, або втопитися? Але то були якісь невиразні марення. Я сів у темряві на нижній приступець східців і весь зіщулився, поринувши у своє горе. Там мене, заплаканого, і знайшла Ліна, яка спускалася вниз із кошиком, щоб набрати дров у повітці.

      Я попросив її, щоб вона нічого не розповідала батькам, а сам пішов нагору. На вішалці біля скляних дверей висів батьків капелюх і мамина парасолька від сонця. Від усіх цих предметів на мене повіяло домашнім затишком і ніжністю, моє серце зустріло їх із благанням і вдячністю, як вітає блудний син вигляд і запахи рідної домівки. Але все це тепер уже не належало мені – воно було світлим батьківським світом, а я злочинно занурився в чужу стихію, заплутався у гріхах, опинився під ворожою загрозою, в очікуванні небезпеки, страху і ганьби. Капелюх і парасолька, стара добра кам’яна підлога, велика картина над шафою у передпокої, а зсередини, з вітальні, голос моєї старшої сестри – все це в ту мить було милішим, ніжнішим і дорожчим, ніж будь-коли, але вже не було розрадою, надійним прихистком, а лише суцільним докором. Усе це вже не було моїм, не могло впустити мене у свою безхмарність і тишу. На моїх ногах був бруд, який не можна було видалити, просто витерши черевики об килимок, – я приніс із собою зловісні тіні, про які цей рідний світ нічого не знав. Скільки досі не було у мене таємниць чи страхів – усе те видавалось забавкою і жартом порівняно