Ключі Марії. Андрей Курков

загалділи, перебиваючи одні одних.

      – Малчать! – гаркнув на них військовий і поклав руку на кобуру.

      Всі миттю вмовкли і витріщили настрашені очі. Військовий підійшов до мамаші, котра стогнала на підлозі, потираючи чоло рукою, поглянув у її спухлу від люті мармизу і запитав:

      – Фамілія!

      – Пєтрова!

      – Імя отчєства!

      – Роза Міхалавна.

      – Так вот, Пєтрова, она же Роза Міхалавна, даю вам чяс. Прі полнай тішинє унасітє всьо свайо барахло на уліцу. Там вас ажидаєт грузавік, каторий завєзьот вас на новую квартіру. Всєм всьо панятна?

      Перелякані квартиранти закивали головами і враз заметушилися. Знову почувся гуркіт меблів, які совали в різні боки, але тепер ці люди лише перешіптувалися. Служниця гордо глянула на мамашу і пішла шукати свою скриню з вбранням.

      – Я тут побуду, товаришу професор, – сказав офіцер, вручаючи йому пакунок. – Постежу за порядком.

      – Дякую.

      Дружина професора теж вирішила простежити за порядком і не дарма, бо квартиранти уже почали тягнути на коридор і не свої меблі.

      – Перепрошую, – сказала пані професорова. – Це не ваша канапа. І килим не ваш.

      – Как нє наша? – зашепотіла мамаша. – Как нє наша? Ми уже мєсяц как спім на етам діванє.

      – Занєсті на мєста! – знову гаркнув офіцер. – Чужова нє трожь. За мародьорство трібунал!

      – Да ви знаєтє, кто мой син?

      – Мнє насрать, кто ваш син! – гримнув офіцер. – Панятна?

      Стара схопилася за серце. Канапа поїхала назад. Тепер за порядком стежили обоє – офіцер і дружина професора. До них також приєдналася бойова служниця, котра нарешті причепурилася і перевдягнулася. Вона стояла, взявши руки в боки, і готова була в будь-який момент кинутися на агресорів.

      Богдан Курилас зачинився в своєму кабінеті, виклав реліквії на письмовий стіл і замислився. Ситуація не проста. Він повинен знайти щось, про що й уявлення не мав. Більше того, він повинен був ще й поставитися до цього завдання якомога поважніше, не піддаючи сумніву полковникових тверджень.

      Поки відбувався в помешканні рейвах, не було й думки сісти за роботу. Курилас пішов на кухню і нагрів собі чаю. Чув, що знову дружина робить зауваження: квартиранти намагалися винести картини. Всі дрібні картини з тих кімнат, які з примусу перейшли новим пожильцям, професор забрав, залишилися лише об’ємні. То була мудра думка, бо невеликі картини наїзники могли поховати у свої громіздкі дерев’яні валізи.

      В останні хвилини часу, який виділив офіцер на виселення, хата просто здригалася від тупотіння ніг, траскання дверима і дитячого плачу. Нарешті все стихло. Курилас вийшов, щоб подякувати офіцерові, й побачив, що той з його дружиною сидять за журнальним столиком і п’ють каву. Пані професорова вміла знаходити спільну мову з будь-ким, то швидко знайшла і з енкавеесником. Виявилося, він походив з Поділля, закінчив Інститут народної освіти і був дуже радий, що потрапив до Львова. Для нього це була справжня Європа. Такий собі ввічливий і милий інтелігент.