Вир. Григорій Тютюнник

Тимко зітхнув, крикнув услід, чи не вийде вона вечором до озерця, але вона побігла мовчки, швидко мелькаючи тугими, гарно виточеними литочками. Тимко довго і замріяно дивився їй услід, потім закурив і пішов заганяти волів, що вільно бродили біля озера, понюхуючи свіжу траву.

      Надвечір у польовий табір приїхав Прокіп Тетеря. Високий, сутулий, у брезентовому плащі, він ходив із сажнем по полю, заміряв виоране.

      – Надряпали, як ворона пазурами. Дві пари волів греблося, а толк який? Орачі, мать вашу за ногу! – лаявся він.

      – Ти увійди в положення і прикинь головою, – дибав за ним Охрім з перев’язаною шиєю. – Як я, приміром, буду орати, коли мені накинули такого погонича, як Денис? Я йому кричу «соб», а він верне «цабе». Я йому кричу: «Поганяй биків!» – а він тріщиться по боках, чи де заячий хвіст не показався. Ружжо з собою приволік, бички бояться, довелося мені вогнепальну зброю носити. Я, правда, був на фінській, до оружія звик, та не до такого, як у Дениса. Дуло в двох місцях тріснуло, курки мотуззям прибичовано… так і жди, що ось-ось бабахне, голову знесе. Яка тут оранка, коли живу смерть за плечима носиш?

      – Ти мені хріновини не городи, а як послано тебе орати, так ори.

      – Ти розумний вказувати, а попробуй сам. Норми такі попридумували, що доки віл виконає, сам ляже в борозну.

      – Не твого розуму діло.

      – Та на мої руки.

      – А ти що хочеш, щоб плуг сам орав, а ти тільки штани підсмикував? Що я тепер у зведення напишу? Вас би в мою шкуру.

      Сонце заходило червоно, на вітер; на тлі вечірньої заграви чітко вимальовувався хутір Вишневий, кострище заходу поступово гасло, із степу вже підкочовувала густа і чорна, як вода у весняну ніч, темрява. Ось не стало видно ні хутора, ні полтавського стовпового шляху, тільки невиразно бовваніла табірна хата, в якій збиралися ночувати орачі. Метрів за сорок від неї хлопці розіклали багаття, варять вечерю в казанку. Чистим вогнем палахкотить сухе галуззя, і в його відсвітах рухаються важкі й незграбні людські тіні. Кашоварить Охрім, закотивши обтріпані рукава своєї куцини, крає на дощечці сало для засмажки. Марко чистить картоплю. Тимко носить оберемками сухий бур’ян, пильнує, щоб не погасло вогнище. Денис, повернувши кучмату голову до тепла, спить на кожусі. Іноді він прокинеться, помружить очі на вогонь, спитає, чи не зварилося, і знову дрімає, як лінивий рябко на прив’язі. Закінчивши краяти сало, Охрім вимиває в мисці пшоно і висипає в казанок. «Шш-ш-ш», – вимовляє вода і випускає на поверхню білу піну. Охрім збирає її дерев’яною ложкою, у якої ручка зроблена в вигляді риб’ячого хвоста; Тимко присідає на купу сухого бур’яну, згорнувши на грудях руки, дивиться замріяно на вогонь. Зараз же за вогнем у степу зяє чорне провалля ночі, яке гасить літаючі іскри.

      – Еге, – каже Охрім, дивлячись на ті іскри. – Ніч така, що тільки циганам коні водити.

      – Вони тепер не показуються.

      – Де там. Он у Дейкалівці самого найкращого жеребця в артілі вкрали.

      – Брехня.

      – Якби ж… А то зустрічав на базарі свояка, так розказував, що вночі вивели з конюшні – і ні слуху ні духу.

      – Хіба