Вир. Григорій Тютюнник

Коли він підійшов ближче, то пізнав Марка, свого однолітка. Підперезаний налигачем, у гостроверхій старій шапурині, він, побрязкуючи занозами, поволеньки збирався на оранку, як той чумак по сіль.

      – Го-го! Чого це ти так пізно? Не Орися приспала? Я вже й бичків напоїв, і фураж одержав, а тебе все нема та й нема.

      – Роби своє діло.

      – О, чого це ти такий сердитий? Цигани приснились?

      – Моняйся швидше, бо, доки ми цими рисаками до Вишневого доплуганимося, сонце впівдуба стане.

      – Стій! Крутиш головою, як баба Дрецарка, – лаяв Марко рябого вола, що не хотів давати шиї в ярмо.

      – Вчора був на мосту на вулиці. – Голос у Марка зробився змовницьким, з хитринкою. – Орися крутилася біля Сергія Золотаренка, як тічкуюча лисиця. Так очима на нього і стриже. Їй-право. Я питаю: «А де ж Тимко? Чого це ви нарізно?» А вона каже…

      Тимко вирвав із ярма занозу, в два стрибки опинився біля Марка. Той шустро відскочив убік і, знявши гостроверху шапчину, низенько поклонився:

      – Спасибі батькові та матері, що викохали такого дурнопупа. Щирий товариш йому правду говорить, а він як той черкес, що за кинджал хапається.

      – Вони кудись ходили вдвох?

      – Кинь занозу, тоді скажу.

      Тимко швиргонув занозу на землю, вона вдарилася об війя і глухо дзенькнула.

      – Нікуди вони не ходили, це я тобі набрехав. От свята правда. А те, що Орися на вулиці була, то хоч і хлопців поспитай. Цілий день на місяць вила з нудьги. Тебе там шукала. Істинно.

      – Годі брехати. Рушаймо. У тебе є батіг? Бо це такі верблюди, що, доки доженемо, – похрипнемо.

      Марко, щоб не нести всю дорогу торбину з харчами, примотузив її бикові до рога.

      Ще було зовсім темно, коли вони вибралися за Троянівку. В Заячій балці кроків за сто попереду гострозорий Марко помітив биків, що стояли прип’яті до телеграфного стовпа.

      – Це Денис, він погнав раніше мене, – зашепотів Марко. – Ану, цить…

      Звідкілясь, ніби з-під землі, чулося могутнє хропіння.

      – Спить, – засміявся Марко. – Он він. Бачиш? – показав кудись у темряву і звернув на ріллю. У глибокій борозні, вкрившись кожухом, спав Денис. Біля нього, примотаний мотузкою до руки, лежав дробовик.

      – Іч, на дичину взяв. Давай украдемо. Хай пошукає, – зашепотів Марко.

      – Чекай. Я його інакше.

      Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спині так батогом, що кожух аж свиснув.

      – Хочеш, щоб у пику дав? – обізвався з-під кожуха Денис.

      – Вставай! Чого хропеш посеред поля?

      Денис звівся на ноги, почепив на плече дробовика.

      – Зайців не бачили? – запитав він, обзираючи поле сонними очима.

      – Бачили. Набурили тобі на кожух і побігли далі, – зареготав Марко.

      Денис на те кепкування не звернув уваги. Для того щоб його розгнівати, треба ширяти розпеченим дроттям у живіт.

      До Вишневого хутора прибули, як зійшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга биків, заохкав, як бублешниця на ярмарку:

      – Торбу