П’ята жінка. Хеннинг Манкелль

ні, все залишилося на місці. Як і раніше, у передпокої на стіні висів порожній футляр бінокля, а на письмовому столі лежав той самий аркуш. Валландер вийшов на подвір’я. Якусь мить він стояв і задумливо розглядав порожню собачу будку. Десь у полі гучно каркали ворони. Мабуть, над мертвим зайцем. Принісши з машини ліхтарика, Валландер заходився ретельно обшукувати все житло. Всюди був добрий порядок. У довгій будівлі, що правила за гараж і майстерню, він довго стояв і милувався начищеним до блиску старим мотоциклом марки «Гарлі-Дейвідсон». Долинув звук вантажівки, що наближалася дорогою. Вийшовши назустріч Свенові Тюрену, Валландер похитав головою, коли той вибрався з кабіни й кинув запитальний погляд.

      – Нема його тут, – озвався Валландер.

      Запровадивши Тюрена на кухню, він вийняв із кишені куртки кілька складених аркушів паперу. Не мав ручки, тож узяв ту, що лежала на столі поряд вірша про дятла.

      – Я нічого не можу додати до сказаного, – буркнув Тюрен. – Чи не краще було б, якби ви почали його шукати?

      – Кожен завжди може сказати більше, ніж сам собі гадає, – відповів Валландер, не приховуючи роздратування від такого тону.

      – То що ж тоді, я знаю більше понад те, що сам собі гадаю?

      – Це він у вас замовляв мазут?

      – Ні, дзвонив до контори. Там у нас є дівчина. Саме вона виписує мені транспортні накладні й завжди знає, де я є. Я з нею балакаю телефоном кілька разів щодня.

      – Чи поводився Ерікссон як звичайно, коли востаннє замовив паливо?

      – Питайте її, а не мене.

      – Її теж спитаю. Як її звати?

      – Рут. Рут Ерікссон.

      Валландер записав ім’я та прізвище.

      – Востаннє я бачив його тут на початку серпня, – буркнув Тюрен. – Був такий, як завжди. Пригостив мене кавою й прочитав кілька своїх нових віршів. Добрий з нього оповідач. Та тільки масні історійки він розповідав.

      – Що за масні історійки?

      – Такі, що я від них червонів.

      Курт задивився на нього. Спіймав себе на думці, що батько теж не одну таку історійку може розказати.

      – А вам не здавалося, що в нього старече слабоумство?

      – У нього голова краще варить, ніж у нас двох разом узятих.

      Спостерігаючи Тюрена, Курт розмірковував, чи розцінювати ці слова як образу. Зрештою облишив.

      – Чи мав Гольґер Ерікссон родину?

      – Він був нежонатий. Не мав ні дітей, ні коханок. Як знаю.

      – А чи були в нього далекі родичі?

      – Він ні разу не сказав про таких. Вирішив заповісти всі свої статки якійсь організації в Лунді.

      – Якій організації?

      Тюрен знизав плечима.

      – Здається, краєзнавчій. Не знаю.

      Валландерові стало неприємно від згадки про «Друзів сокири». Напевно, спадкоємцем має стати Лундське історично-культурне товариство. Він записав це.

      – Чи є в нього ще щось цінне?

      – Що саме?

      – Наприклад, інша садиба, якась нерухомість у місті або ж помешкання.

      Тюрен подумав, перш ніж відповісти.

      – Ні. Тільки ця садиба. Решта – у банку