П’ята жінка. Хеннинг Манкелль

прийшло на думку останнє з таких трагічних зникнень. Неприємно було згадувати, як кілька років тому пропала безвісти жінка, посередниця в торгівлі нерухомістю, а за якийсь час її тіло знайшли в колодязі. Одна з найприкріших історій за всю його поліційну кар’єру.

      Розмова закінчилася. Валландер твердо постановив не читати лекцій у Вищій поліційній школі. Звичайно ж, лестило, що запросили саме його. Але переважила нехіть. Може, вдасться вмовити Мартінсона виступити замість нього. Думки знову повернули на контрабанду автомобілів. Як же знайти оту слабку ланку й розгромити злочинне угруповання? О восьмій Курт знову пішов по каву, а що був голодний, узяв ще кілька сухариків. Зі шлунком начебто все гаразд. Щойно сів за стіл – у двері постукав Мартінсон і ввійшов до кімнати.

      – Ти вже краще почуваєшся? – спитав він.

      – Цілком добре. Що там із Гольґером Ерікссоном?

      Мартінсон видивився на Валландера.

      – З яким іще Ерікссоном?

      – З тим, що, ймовірно, пропав безвісти. Я ж подав рапорт на його розшук і сказав тобі про це телефоном.

      Мартінсон похитав головою.

      – Коли це було?

      – Учора вранці. Коли я захворів.

      – До мене це не дійшло. Надто вже я перейнявся катастрофою порома.

      Валландер підвівся.

      – Чи прийшов уже Ганссон? – спитав він. – Треба негайно розпочати дії.

      – Я бачив його в коридорі.

      Вони зайшли до Ганссона. Той сидів і розглядав лотерейну скреч-картку. Тоді розірвав її на клаптики й викинув у кошик.

      – Йдеться про Гольґера Ерікссона, – озвався Валландер. – Ймовірно, він пропав безвісти. Пам’ятаєш той бензовоз, що загородив тобі в’їзд на стоянку? Це було у вівторок.

      Ганссон кивнув.

      – Шофер зветься Свен Тюрен, – вів далі Валландер. – Ти сказав, що він був замішаний у кількох бійках.

      – Пам’ятаю, – відповів Ганссон.

      Валландер насилу приховував нетерплячку.

      – Отож він прийшов сюди й повідомив про зникнення. Я поїхав на садибу Гольґера Ерікссона, оглянув її й написав відповідний звіт. Вчора вранці я, прихворівши, зателефонував і переказав, щоб узятися за цю справу. Як на мене, вона серйозна.

      – Справа зависла в повітрі, – признався Мартінсон. – Це я винен.

      Валландер не міг розсердитися.

      – Це неприпустиме недбальство, – розсудив він. – Спишемо його на непередбачені обставини. Я ще раз поїду на ту садибу. Якщо не застану господаря, розпочнемо пошуки. Сподіваюся, не натрапимо на мерця. Попри те що вже цілу добу промарновано.

      – Може, скликати пошукову групу? – винувато пробурмотів Мартінсон.

      – Ще ні, – відповів Валландер. – Спершу туди поїду, а тоді дам знати.

      Повернувшись до свого кабінету, він знайшов у довіднику номер телефону фірми ОК. Трубку підняли після першого ж гудка. Відрекомендувавшись, Валландер попросив покликати Свена Тюрена.

      – Він розвозить паливо, – повідомила дівчина. – Але в нього є телефон у кабіні.

      Валландер записав