Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб

Завжди мусить подумати, і то не раз, а тричі, перш ніж зробить щось.

      – Вона розповідала мені, що Легконога побігла за конем Регала й не слухалась вудил. Звинувачуйте за це Барріча та мене, бо це ми мусили виїздити цього коня.

      Раптом він зітхнув.

      – Я теж так думаю. Вважай, що ти вже вилаяний, а Баррічу скажи, щоб знайшов моїй пані спокійнішого коня. І нехай їздить на ньому, доки не стане кращою вершницею. – Він знову глибоко зітхнув. – Мабуть, вона вважатиме це покаранням. Сумно гляне на мене тими великими блакитними очима, але не скаже ні слова всупереч. А, так. Тут нічим не зарадиш. Але невже вона мусила вбивати, а потім так безтурботно про це говорити? Що думатимуть про неї мої люди?

      – Вона навряд чи мала вибір, сір. Невже для неї було кращим померти? А що подумають люди… гаразд. Солдати, які першими нас знайшли, вважали її відважною. І тямущою. Непогані риси для королеви, сір. А особливо тепло говорили про неї жінки з вашої охорони, коли ми поверталися. Тепер вони вбачають у ній свою королеву куди більш, ніж коли б вона плакала та розпачала. Підуть за нею без застережень. За таких часів, як тепер, можливо, королева з ножем дасть нам більше сили духу, ніж жінка, що прикрашається коштовностями й ховається за стінами.

      – Можливо, – тихо сказав Веріті. Я відчував, що він не погоджується. – Але ж тепер усі знатимуть про перекованих, що збираються довкола Оленячого замку.

      – А заодно знатимуть, що рішуча людина може від них оборонитися. Судячи з розмов ваших охоронців при нашому поверненні, за тиждень перекованих буде куди менше.

      – Я знаю. Дехто вбиватиме своїх рідних. Перековані чи ні, це кров Шести герцогств ми проливаємо. Я намагався не допустити до того, щоб моя гвардія вбивала мій власний народ.

      Настала коротка тиша, під час якої ми обидва зауважили, що він без жодних докорів сумління доручив таку ж роботу мені. Убивця. Це назва для того, ким я був. Я зрозумів, що не маю честі, яку треба берегти.

      – Це неправда, Фітце, – почув він мої думки. – Ти бережеш мою честь. І за це я віддаю тобі честь, бо ти робиш те, що мусить бути зроблено. Огидна робота, прихована робота. Не соромся, що ти працюєш, аби вберегти Шість герцогств. Не думай, що я не ціную твоєї праці тільки тому, що вона мусить залишитися таємною. Цього вечора ти врятував мою королеву. Я цього не забуду.

      – Вона не потребувала великої допомоги, сір. Вірю, що вціліла б і сама.

      – Гаразд. Не будемо більше про це гадати. – Він замовк, тоді ніяково сказав: – Я повинен тебе нагородити, знаєш.

      Коли я розкрив рота, щоб запротестувати, він жестом руки заборонив мені говорити.

      – Я знаю, що ти нічого не вимагаєш. Знаю, що між нами аж надто багато всього й жодної нагороди не було б достатньо, щоб виразити мою вдячність. Але більшість людей про це не знає. Чи ти хочеш, аби в Баккіпі казали, що ти врятував життя королеви, а король-в-очікуванні нічим тебе не винагородив? Але ж я не знаю, що можна тобі подарувати… це має бути щось помітне, а ти мусиш певний час його носити. Принаймні це я знаю з мистецтва правління. Меч? Щось краще за той шматок заліза, який ти носив