Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторов

такий спосіб консервації білкових продуктів тваринного походження був відомий на всій території України, проте саме на досліджуваних теренах він набрав найбільшого поширення. Зокрема, на це звертає увагу й Іван Франко в розвідці «Моя вітцівська хата». Щоправда, слід також зауважити, що галичани розглядали копчення («вудження») м’яса передовсім як ефективний спосіб подовжити строк зберігання дорогоцінного продукту, а також акумулювання цінного ресурсу для важливих періодів – свят чи важких польових робіт.

      Асортимент конкретних виробів був дуже широким: від окремих шматків м’яса («шпондер», «шинка»), до ковбас різного роду подрібнення начинки – все залежало від достатку господарства. Іноді закопчували усю свинячу ногу із стегном, однак це робили достатньо багаті господарі.

      Наведений матеріал дає змогу зробити певні висновки.

      По-перше, галицька народна кухня є частиною загальноукраїнської народної кулінарії. Звісно, вона містить певні локальні особливості, проте розглядати її не слід як певне ізольоване чи відірване від загальноукраїнського етнічного масиву явище.

      По-друге, народна кулінарія Галичини не є простою сумою страв, притаманних харчуванню сільського населення тих чи інших історико-етнографічних районів, які є на її території. Говорячи про «галицьку кухню», слід розуміти, що мається на увазі радше «образ галицької кухні», тобто певні страви, їхні термінологія і номінація, які в силу певних обставин, очевидно, і масмедіа стійко асоціюються з досліджуваними територіями.

      По-третє, у розвідці йшлося про харчування сільського населення, позаяк харчування міщан завжди було під впливом різних впливів, перш за все, дифузійно-асимілятивних. Населення міст достатньо легко запозичувало певні страви в інших етносів (щоправда, такий процес був двостороннім). Харчування міщан Галичини потребує окремого дослідження, оскільки часто воно було еклектичним поєднанням різноетнічних культурних вкраплень. Крім усього, міщанська побутова культура завжди тяжіла до спрощення та уніфікації.

      Бджільництво Галичини. Уляна Мовна

      Упродовж тисячоліть бджільництво було важливим і шанованим заняттям українців Галичини. З початком XIX століття утверджується статус бджільництва як допоміжного, але досить важливого заняття мешканців Галичини, що перебувало у квітучому стані. Ним займалося селянство і духовенство, деякі з них утримували до 100 вуликів. Селяни плекали бджіл у колодах і дуплянках. Ще навіть у XIX ст. мед у краї мав важливе товарне значення, його експортували до Австрії, Чехії, Моравії, Польщі, Італії. Лише 1849 року за кордон було продано 16 тисяч центнерів меду, вартістю кілька мільйонів гульденів. Багато меду продавали і на місцевих ринках. У Львові діяли щоденні базари, куди селяни з навколишніх сіл привозили мед. У багатьох місцях існували медоварні. З метою подальшого вдосконалення цього виду господарської діяльності 1806 року в місті була відкрита спеціальна школа при кафедрі природничої історії, практичної геометрії