Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторов

р-ну Тернопільської обл.)[42]. Часто замість вінка для господаря робили «квітку» зі жмені пшеничних або житніх колосків і квітів. Обжинкові вінки та сніпки, «квітки» святили в церкві на Спаса або на Успіння Пресвятої Богородиці, тому «обжинки» мали відбутися до цих свят. Потім обжинкові атрибути могли обмолотити й засіяти отриманим зерном на озимину.

      На галицькій частині Волині в останній день жнив у господарствах великих землевласників дівчата і жінки (без участі чоловіків) плели житній або пшеничний вінок. Його вкладали на голову одній із дівчат: інколи тій, яка найкраще жала, інколи вибраній самим паном або з-поміж себе жницями. Крім вінка, робили ще два невеликі снопики колосків, які давали до рук двом іншим дівчатам – «дружкам». Зі співами, з поля жниці вирушали до хати господаря. Коли він виходив на ґанок, то знімав вінок з голови дівчини, брав снопики у «дружок», даруючи їм гроші. Ввечері для женців влаштовували забаву – «толоку»: після напруженої праці женці під музику танцювали до пізньої ночі.

      На Надсянні на «обжинки» у великих землевласників женці плели «вінок» («вінець») переважно із житніх чи пшеничних колосків. Його приносила господарю маленька дівчинка й одягала йому на голову, віншуючи: «Щоб ви сі дождали сіяти-орати, а ми обжинати». Господар за «вінець» давав дівчинці гроші. Женців чекала урочиста гостина, на яку могли випікати й спеціальний «коровай». Господар зберігав обжинковий вінок, а пізніше обмолочував його або згодовував курам. На селянських обжинках вінок виглядав простіше: селянин-господар обкручував свій серп житніми чи пшеничними колосками. Прийшовши додому, він встромляв їх до звичайного снопа, який намагався змолотити якнайшвидше: «То насамперед [вінок] молотили, шоб потім сіяти. То пішло в то зерно, шо сі сіяло. І воно пішло по всім полі. Знали, шо то жито піде на насіннє» (с. Оселя Яворівського р-ну Львівської обл.)[43].

      На Покутті на «дожинки» «вінець» робили з жита, пшениці, ячменю чи вівса: їхні колоски прикрашали позолотою, завивали червоною стрічкою, з якої усередині «вінця» робили хрест. Дівчина, яка несла його на голові («панна-молода», «княгиня»), мала при собі двох «дружок». Принесений толочанами обжинковий вінок (особливо пшеничний чи житній) господар вішав у сінях, зберігаючи його до весни – вимолоченим із вінка зерном селянин розпочинав сівбу.

      На пограниччі Покуття і Бойківщини, де серед злакових культур переважав овес, «обжинки» відбувалися переважно в серпні. З останніх зіжатих пучків вівсяного колосся толочани плели «вінок» («вінець»), який прикрашали польовими квітами, стрічками, а також колосками пшениці чи жита. Інколи виготовляли одночасно обжинкові «вінок» і «косицю» – невеликий сніпок вівсяного колосся, завдовжки 30–40 см, часто прикрашений пшеничними чи житніми колосками, польовими квітами. Респонденти з цих теренів не мали усталеної думки щодо якостей особи, яка несла ґазді обжинковий «вінець». Це могла робити будь-яка дівчина; дівчина чи жінка, що вміють «ладкати файно»;

42

Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 366-Е. Арк. 12.

43

Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 177-Е. Арк. 57.