Німа смерть. Фолькер Кучер

сказав режисер і простягнув руку. – Добрий день, пане комісаре.

      – Просто в голову не увібгати все це! – бідкався Белман. – Просто на зйомці! Стрілянина!

      Він видавався по-справжньому близьким до розпачу.

      – «Буря кохання» мала вийти в прокат за два тижні.

      – Так скоро?

      – Час – це гроші, – відказав Белман.

      – У нас було заплановано ще два дні зйомок, – уточнив Дреслер. – Сьогодні й завтра.

      – То фільм уже майже закінчений?

      Дреслер кивнув.

      – Така трагедія… – проказав Белман, а тоді знервовано засміявся. – Я маю на увазі нещасний випадок. Те, що сталося – справжня трагедія. А фільм, звісно, комедія. Божественна романтична комедія, цілковито оновлений жанр. Божественна в буквальному сенсі цього слова.

      Рат кивнув, попри те, що нічого не зрозумів.

      – Ви бачили, як усе сталося?

      Белман заперечно похитав головою.

      – На момент мого приїзду вона вже нерухомо лежала на підлозі. Але, Джо… ти можеш розповісти панові комісару…

      Режисер прочистив горло.

      – Отож, як я вже казав вашим колегам… це сталося в кінці сцени. Ми її знімали вдруге, і все йшло добре. Вона мала дали йому ляпаса, одночасно гримів грім – і це кінець сцени…

      – Грім?

      – «Буря кохання» – це історія про те, як норвезький бог бурі й грому, Тор, закохується в дівчину з Берліна і залицяється до неї в образі графа Торвальда. Щоразу, коли вони контактують, розлягається грім.

      Нічого не скажеш, хвацько закручений сюжет, подумав Рат. І цей фільм мав звеличити Бетті Вінтер у звуковому кіно?

      – Отож, – вів далі Дреслер, – зі стелі раптом зірвався юпітер.

      – Ще один, інший бог?

      – Прожектор, що вразив Бетті. Він звалив її на підлогу й придушив своєю вагою. Господи! Вона лежала під цим залізяччям, кричала, і ніхто не міг їй допомогти! Це було просто жахливо…

      – То чому їй ніхто не допоміг?

      – Ви собі уявляєте, який розпечений прожектор по кількох годинах роботи? До нього не торкнутися – не те, щоб відтягти…

      – Але одна людина намагалася щось зробити…

      – Ви маєте на увазі Віктора? – знизав плечима Дреслер. – Не знаю, що його пойняло. Вони вдвох грали цю сцену, і він стояв просто поруч із нею. Зрештою, хто може знати, що в людини робиться в голові? Поруч із тобою інша людина, ти відчуваєш запах її спаленої шкіри, чуєш, як вона кричить – звісно, ти хочеш якось допомогти… А те, як розпачливо вона кричала… – Він потрусив головою так, ніби хотів цим рухом звільнити пам’ять від болісного спогаду. – Ми всі стояли, немов спаралізовані. Ніхто не усвідомив, що відбувається, аж доки Віктор уже перехилив над нею відро з водою.

      Дреслер прочистив горло, тоді заговорив знову:

      – Вона враз перестала кричати, і почала… все її тіло почало смикатися… ніби протестуючи… а тоді гахнуло. Спрацювали всі запобіжники, і світло згасло.

      – А потім?

      – Перше ніж ми знову щось побачили, минуло кілька секунд. Я кинувся до неї.