Німа смерть. Фолькер Кучер

[8]… Я справді не можу…

      – Все гаразд. Тобі немає потреби переповідати мені свій графік.

      Енґельберт Рат показав на пакет:

      – Принаймні, ти отримаєш тоді наш подарунок.

      Він знову сів на диван. Обидва мовчали.

      З кухні долинало булькання й дзеленькання порцеляни. Все, що робила Каті, вона робила дуже голосно.

      – Приємна дівчина твоя наречена, – сказав нарешті Енґельберт Рат.

      – Ми не заручені.

      Енґельберт Рат на якусь мить видався здивованим.

      – Я, мабуть, ніколи не звикну до сучасних звичаїв, – визнав він. – Та хоч би там як, славна дівчина. Ти міг би бодай щось сказати! Я подумав, що помилився квартирою. Але фройляйн Пройснер одразу зрозуміла, хто я!

      – Мабуть, тому, що знає тебе з фото, що стоїть в мене коло ліжка, на тумбочці.

      Він таки дійняв його: Енґельберт Рат нарешті скривився ображено.

      – Я не розумію, що відбувається, – поскаржився він. – Я в гості до сина, а він мене отак приймає!

      – А чого ти очікував? Я майже рік живу в цьому місті, і ніхто з вас навіть ні разу не відвідав мене… Аж раптом ти, ні сіло ні впало, з’являєшся без попередження, і вважаєш, я маю вистелити тобі червону доріжку?

      – Тому, хто мешкає в скляному будинку, не варто жбурляти камінці, – відказав Енґельберт Рат: слова його пролунали достатньо виразно, хоч він нітрохи не підвищував голос. – Чи ти сам колись гостював у нас, відколи живеш у Берліні? Ти навіть на Різдво не навідався до Кельна! Якби ти знав, скільки радости подарував би матері! Натомість ти зголошуєшся на чергування на всі свята, хоча Карл залюбки відпустив би тебе.

      – Звідки тобі все це відомо? Ти шпигував за мною?

      – Мені немає потреби шпигувати, щоб такі речі знати. Я таки в поліції служу.

      – Чому я завжди про це забуваю?

      Енґельберт Рат мав стомлений вигляд зараз, коли дивився на сина.

      – Ми так рідко бачимося, Ґереоне, – мовив він. – Нам не слід щоразу сперечатися. Ти залишився моїм єдиним сином.

      «Так, тому що ти відмовляєшся дати шанс Северину», – подумав Гереон.

      – Навіщо ти тут? – запитав він вголос.

      Енґельберт Рат учергове прочистив горло, перш, ніж говорити.

      – У нас зустріч, – сказав він. – Другу потрібна твоя допомога.

      – Я не пам’ятаю про жодну зустріч.

      – Я вже розмовляв із фройляйн Пройснер, – кивнув Енґельберт Рат у бік кухні, де Каті, знай грюкала посудом. – Вона погодилася, щоб я тебе на пару годин викрав. Зрештою, багато часу це не забере. Ти повернешся на дев’яту тридцять. Шапку й пальто можеш лишити вдома. Нам треба у «Кайзергоф».

      Саме це він так ненавидів у батькові – Енґельберт Рат мав геть усе тримати під контролем, смикати за всі нитки, знову і знову врегульовувати речі, про які його не просили. А себе Рат ненавидів іще більше за те, що проти батьківського авторитаризму завжди виявлявся настільки беззахисним. Та хоч би там як, щось у ньому блокувало будь-які спроби опору.

      – Я знав, Ґереоне, що ти не підведеш мене, – сказав Енґельберт Рат, підводячись. – Якщо