Німа смерть. Фолькер Кучер

саме коштували мільйони. Усі мої маєтності вкладені в ці акції. І не тільки. Кредит від «Дойче Банку»…

      – Розумію, – кивнув Ґереон Рат. – Акції від жовтня впали нижче плінтуса.

      – Акції падали вже давно. Але я ніколи не уявляв собі, що вони настільки знеціняться. Натомість, я сподівався, що вони знову почнуть рости. Однак останні кілька місяців… Коротко кажучи, мої борги перед банком зараз вищі за ринкову вартість моїх акцій. Значно вищі…

      – Іншими словами, ви розорені, – підбив підсумок Рат, собі на втіху упіймавши гнівний погляд батька. – То як вас шантажуватимуть, коли це вже сталося?

      – Дарма! Я ще не розорений! Усе буде врегульовано! У мене в банку є друзі, ладні допомогти, – заперечив бурмістр. – Я тільки не хочу, щоб про це дзвонили в усі дзвони.

      – І саме цим погрожують вам в анонімних листах…

      – І саме на щось подібне чекають мої вороги, як ліворуч, так праворуч. То був би для них бенкет. Момент для них просто ідеальний!

      – Чому б вам офіційно не звернутися до поліції?

      – Ви самі знаєте, що, на жаль, не всім офіцерам поліції випадає довіряти. З такою справою може впоратися тільки досвідчений працівник поліції, але не поліція як така.

      Рат кивнув:

      – Я, однак, досі не збагнув одного: чому ви хочете, щоб саме я вам допомагав? У мого батька набагато більше досвіду поліційної роботи.

      – Листи приходять із Берліна, я впевнений у цьому. Не тільки тому, що їх досі надсилали тільки до мого берлінського офісу. Шантажист сидить десь у цьому місті. Подивіться самі… Ось.

      Він витягнув невелику пачку паперів із внутрішньої кишені фрака і подав їх Рату.

      Червоний олівець. Великі друковані літери. Літери кривулясті, але розбірливі. Чимось скидається на маленький саморобний плакат:

      «Форд залишається в Берліні, або Аденауер іде до в’язниці!»

      – Що це має означати? – запитав Рат.

      – Це ціна, – пояснив мер. – Шантажист не хоче грошей, він не хоче нічого іншого. Він хоче врятувати виробництво Форда на Вестгафен.

      – Автозавод?

      Аденауер кивнув:

      – На жаль, його дні вже злічені. Нічого не вдієш.

      – Я нічого про це не знаю, ви маєте мені пояснити.

      – Форд перебирається до Кельна, – сказав Аденауер. – Підписано всі папери. Ще цього року ми закладаємо підвалини в Рілі. Найсучасніший автомобільний завод у Європі. Берлінське виробництво виглядатиме застарілим, у порівнянні з ним. І тоді у Вестгафені згаснуть вогні.

      – А шантажист хоче цьому запобігти.

      Аденауер кивнув:

      – Схоже на те. Однак він натрапив не на таку людину. Аденауера не можна шантажувати!.. Втім, навіть якби захотів, я б нічого не зміг вдіяти! Так само, як не може бурмістр Берліна.

      – У пана Бьома наразі свої клопоти, – зауважив Ґереон.

      – Хто б сумнівався! Єдиний, хто міг би щось зробити, має ім’я Генрі Форд. Але, щойно в Рілі буде завершено всі приготування, він не дозволить жодному автомобілю скотитися з конвеєра у Берліні, щодо цього можете не сумніватися.

      – У Берліні