Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох

роботи, та так, що той уже не звівся на ноги. Розпачена вдова поскаржилася Довбушеві. Ватажко лиш кивнув головою. Не минуло й тижня, як тирана схопили опришки. Довбуш виповів йому всі його злочини, проте писареві вистачило нахабства запропонувати отаманові гроші. Та що все золото світу для Довбуша! Він звелів прибити зухвальця між двома дошками та розпилити навпіл. То було жахливе видовисько, але якщо подумати, скільки зла вчинив той мерзенник, то будь-якої кари було б йому замало.

      Ще гірше повелося одному молодому магнатові. За його наказом слуги приволокли до маєтку дівчину з села, дуже гарну дівчину. Її коханого, який спробував протестувати, віддали в рекрути – тоді це було міра покарання для бідних селян. У батька бідолашної дівчини забрав хату і ґрунт за те, шо той спробував вступитися за доньку. А натішившись вдосталь, вигнав її геть. Дівчина подалася шукати справедливість до Довбуша. Пан був обережний, довго його не могли заскочити зненацька. Тоді Довбуш вирішив штурмувати маєток. Уночі ми оточили обійстя й почали палити з рушниць. Пан і його челядь вискочили з дому. То була справжня битва, убиті й поранені валялися довкола, а ми зариґлювали двері топірцями і не випустили з будинку жодної живої душі, яка ще там зоставалася.

      Мандатора опришки прибили цвяхами на дверях стодоли, як капосну сову, а панських вірних слуг повішали на довколишніх деревах.

      – Якби тирани не знаходили собі вірнопідданих кнехтів, то не було б й самих тиранів, – казав Довбуш.

      Тому й було нам велено усіх повбивати. Пана ми прив’язали до кінського хвоста і поволочили за собою в гори. Під одним велетенським буком ми знайшли мурашник, заселений рудими мурашками. Довбуш звелів підвісити молодого магната до бука так, щоб той сягав головою верхівки мурашника, а скривджена дівчина обмазала його голову медом. Приваблені медом мурахи обліпили йому рот, вуха, очі й поволі зжерли. Жахлива смерть, але хіба він її не заслужив?

      Траплялися й потішні історії. Єпископ галицький був страшенний скупердяй, загребущий до грошей та шахрай, якого ще світ не бачив. Отож наш Довбуш вирішив провідати його. Одного дня прийшли до єпископа двоє ченців з благословенної землі, попросилися до нього на авдієнцію, і їх прийняли. Єпископ сидів у м’якому кріслі в оточенні нижчих за рангом священників. Ось один чернець і каже:

      – Ти великий грішник, брате, бо п’єш з людей кров і гребеш їхні гроші, немов у нору борсук.

      Єпископ здивувався й хотів прогнати ченців, та тут один з них вихопив два пістолі й гарикнув таким голосом, аж усім кров застигла в жилах:

      – Я – Довбуш! Тепер ти знаєш, чого я прийшов?

      Єпископ і ксьондзи попадали на коліна, а другий чернець, який також був опришком, зняв у єпископа з паска ключі і, доки Довбуш тримав їх під прицілом пістолів, приніс гроші. А ще єпископ мусив віддати їм свій одяг, і Довбуш з товаришем покинув місто в єпископському убранні та в єпископській кареті. Довбуш поблагословив по дорозі зустрічних людей, варту на брамі й без пригод повернувся до табору.

      Вояки ж об’їздили