Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох

– там зеленіла стара груша, геть усипана чудовими плодами посеред зими.

      Тоді знову заговорив Господь: «Я також виконаю твоє бажання. Кажи».

      Бідна жінка попросила: «Аби ніхто не крав моїх груш, пане, дай дереву таку силу, щоб воно цупко тримало кожного, хто на нього видереться, а відпустило тільки з мого наказу».

      Господь хухнув на грушу, так воно й сталося.

      Знову постукало щось у вікно. Коли добра жінка відчинила двері, то побачила на порозі Смерть, правду кажу, живісіньку Смерть. Жінка злякалася не на жарт.

      – Якщо ти прийшла за мною, то я мушу приготуватися.

      – Ні, любонько, – відказала на те Смерть. – Я прийшла забрати хлопчика.

      Бідна жінка заплакала, затремтіла всім тілом, а Смерть тим часом взяла дитину на руки й уже хотіла йти з ним геть, але Довбуш відважно почав боронитися, пручатися й кричати. Мати підбігла заспокоїти маля. Раптом Смерть помітила грушу й усміхнулася.

      – О, – мовила вона. – Що за чудові грушки серед лютої зими.

      – Ой, люба Смерте, з моїми старечими кістьми я вже не годна вилізти на дерево. Полізь і зірви одну грушку дитині, щоб вона заспокоїлася. І собі візьми скільки хочеш.

      Смерть не довго роздумувала, віддала дитя матері, а сама подряпалася на дерево, наїлася грушок, нарвала з собою, та коли захотіла злізти, дерево її не відпустило, міцно тримало гілляччям, немов залізними руками.

      – Попалася, голубонько, – зраділа матір. – Будеш сидіти там так довго, аж доки подаруєш вічне життя моєму синочкові.

      Не про себе думала добра жінка, а про свою дитину.

      Але Смерть і чути про те не хотіла, аби помилувати Довбуша. Тоді жінка зайшла до хатини, а Смерть покинула на дереві на цілу ніч, і та стукотіла кістками від холоду, як калатало. А вранці Смерть уже готова була укласти мир з бідолашною жінкою.

      – Вічне життя я нікому не можу подарувати, – сказала вона. – Але твого сина не візьме ні вогонь, ані вода, ні бартка, ані шабля, тільки замовлена куля. Згода?

      Матір була задоволена такою обіцянкою й відпустила Смерть. Ось так, Довбуша не могли убити вогонь та вода, не брала ні бартка, ні шабля, ані звичайна куля.

      Коли ж йому виповнилося двадцять літ, був він таким високим та ставним, що дивився на людей згори вниз, як церква дивиться своїми банями на хатки внизу, а як вже посилав свою кулю, то вона завжди потрапляла в ціль.

      Тоді ще було так, що пани віддавали євреям в оренду церковні ключі. Якоїсь неділі прийшов наш Довбуш до церкви й побачив єврея з ключами за паском, той торгувався з громадою про плату за вхід. Але бідні селяни не могли зібрати стільки, скільки вимагав Мошко. Священник уже стояв перед вівтарем, хор почав співати, тоді Довбуш вхопив єврея за пасок і сказав:

      – Нам не потрібний ні ти, ані твої ключі, – і шпурнув його через церковний тин на копицю сіна. Той скотився вниз і погнав додому. Довбуш одним махом вийняв двері із завіс та й кинув їх услід євреєві. Так селяни зайшли до церкви, не сплачуючи