Гріхи батьків. Джеффри Арчер

до неї уважніше.

      – Оплата невисока, – попередив він її, – а години праці – ще гірші.

      – Я звикла до всього, – видихнула Емма.

      – І я не зможу запропонувати вам постійну посаду, – продовжив доглядач, – бо одна з дівчат чекає на березі в Нью-Йорку і після цього рейсу знову повернеться на корабель.

      – Це не проблема, – відгукнулася Емма без пояснень.

      Доглядач усе ще не виглядав переконаним.

      – Ви вмієте читати та писати?

      Емма хотіла б повідомити йому, що здобула стипендію в Оксфорді, натомість обмежилася простим:

      – Так, сер.

      Не зронивши більше жодного слова, він відсунув шухляду, витягнув звідти довгу анкету, подав їй авторучку та звелів:

      – Заповніть це.

      Коли Емма розпочала відповідати на запитання, офіцер також додав:

      – І мені ще буде потрібна ваша рекомендація.

      Як тільки Емма заповнила анкету, вона взяла торбинку та простягнула рекомендаційний лист Мейзі.

      – Вражаюче… – присвиснув він. – А ви впевнені, що хотіли б стати адміністраторкою?

      – Це буде моя наступна посада у «Ґранд-готелі», – заявила Емма. – Мені потрібен вишкіл, аби стати керівницею.

      – Тоді навіщо відмовлятися від такої можливості і приєднуватися до нас?

      – Моя тітка живе в Нью-Йорку. А мати хоче, щоби я залишилася з нею до кінця війни…

      Цього разу доглядач, здається, вдовольнився, оскільки вже не вперше люди наймалися, щоби втекти з Англії.

      – Тоді зараз же й почнімо, – сказав він, схопився і вийшов із кабінету, щоб подолати з новою працівницею короткий шлях до інформаційного бюро.

      – Пеґґі, я знайшов, ким замінити Дейну в цьому рейсі. Отож буде краще розпочати негайно.

      – Дякувати Богові, – відгукнулася Пеґґі, підіймаючи стійку, щоб Емма могла зайти до неї за бар’єр. – Як тебе звати? – запитала вона з тим же майже нестерпним акцентом.

      Емма нарешті збагнула, що мав на увазі Бернард Шоу, коли заявив, що англійців та американців розділяє спільна мова.

      – Емма Беррінґтон.

      – Ну, Еммо, а це моя помічниця Труді. Оскільки ми зараз дуже зайняті, то, може, тобі буде краще зараз просто спостерігати? А ми спробуємо заповнити прогалини в процесі роботи.

      Емма відступила оддалік і стала спостерігати, як дві дівчини витримують усе, що випало на їхню долю, при цьому ще й якось ухитряючись всміхатися.

      Уже за годину Емма знала, в який час і де саме пасажири мають шикуватися для завантажування в рятувальні шлюпки, на якому поверсі розташований ресторан, наскільки далеко вони мають вийти в море, перш ніж пасажири зможуть замовити собі напої, де вони можуть знайти собі партнера для бриджу по обіді й як дістатися до горішньої палуби, якщо заманеться помилуватися заходом сонця.

      Упродовж наступної години Емма вислуховувала більшість тих самих запитань, які ставили знову і знову. А на третю вона зробила крок уперед і сама взялася відповідати допитливим пасажирам, лише іноді звертаючись до тих двох дівчат.

      Пеґґі