Аномалія. Андрій Новік

чому такий похмурий, друже? – почувся монотонний голос позаду.

      Александер Бунге отямився від глибокої задуми. Він тонув у просторі університетської їдальні, втупившись у невидиму точку над своєю тарілкою, доки поруч не виросла здоровенна постать молодого напарника. Досі навіть навколишній гамір не міг відволікти Александера від настирливої підсвідомості. Він глипнув ліворуч через плече на новоприбулого: чорна сорочка тісно облягала міцне тіло хлопця, а під пахвами темніли невеликі острівки плям від поту.

      Йонас Штральковські прибув до Гамбурга два місяці тому із Дрезденського інституту хімічної фізики твердих тіл, і цього часу вистачило, щоб команді він сподобався. Навіть професор Леон Губер оцінював Йонаса краще, ніж Александера. Принаймні, так здавалось самому Александеру. Глипнувши на бородатого Йонаса, йому таки вдалося впорядкувати думки та сконцентруватися. Але було важко приховати гнівну заздрість. Хіба він чимось відрізнявся від насупленої дитини?

      – Хто похмурий? – Александер знову опустив погляд на свою тарілку. – Просто замислився.

      – Можна присісти поруч?

      Сам винен, що не дерся вище, ніж цей спітнілий.

      – Звичайно, – він посунув свою тарілку та ноутбук, звільняючи місце навпроти.

      – Щось не помітно радості на твоєму обличчі. Ти не надто щасливий, як на людину, яка долучилася до такого вагомого відкриття.

      – Гравітаційна аномалія – не новинка, про неї говорять вже не перший рік. Це просто чергове підтвердження теоретичних досліджень.

      – Мисли позитивніше. – Йонас Штральковські виклав з підносу чотири тарілки: з овочевим супом, подвійною порцією картоплі, двома стейками та салатом. Александер непомітно порівняв усе це зі своєю тарілкою вівсяної каші із запеченими овочами. – Якщо продовжуватимемо у тому ж дусі, то зробимо непоганий прорив у сфері квантових комп’ютерів, – тлумачив Штральковські, – а це гроші, доволі непогані гроші.

      – Хіба вам у товаристві бракує фінансів?

      Бунге злився, хоч і намагався говорити спокійно. Йому ніколи не потрібні були гроші, а такі, як Йонас, у подібні моменти здавалися Александерові огидними. Геній та його визнаня – ось що насправді мало значення.

      – Гроші необхідні завжди. – Йонас Штральковські їв та говорив водночас, від чого деякі букви ковтались із соковитим стейком. – Два мільярди євро розділи на вісімдесят дослідницьких інститутів. Виходить двадцять п’ять мільйонів на рік на один інститут – не мало, але й не так уже й багато. Звісно, не всі вони потребують рівного розподілення. Гуманітаріям я б узагалі бюджет не виділяв. Соцопитування можна проводити і не витрачаючи мільйонів євро. Однак, доки головує наукова демократія, мусимо ділитися з усіма та водночас шукати нові джерела прибутку.

      Александер посміхнувся. Гуманітаріїв не особливо любили і в його Інституті наноструктур та фізики. Не перший рік точилася боротьба із цією несправжньою наукою. Але й кінець цього протистояння був не надто близько. Усе, що стосувалося псевдонаук та тих дослідів,