Виховання почуттів. Гюстав Флобер

жирандолях свічки. Старенька Удрі любісінько задрімала в кріслі, інші слухали пана Лефошера, що розводився про знаменитості адвокатури. Пані Арну стояла самітно біля вікна; Фредерік підійшов до неї.

      Вони говорили про те саме, що й решта. Вона захоплювалась ораторами, а він віддавав перевагу славі письменника. Але ж, мабуть, вела вона далі, відчуваєш більшу насолоду, коли впливаєш на юрбу безпосередньо, коли бачиш, як передаються їй усі почуття твоєї душі. Така втіха не вабить Фредеріка – у нього нема честолюбства.

      – Хіба? Чому б то? – мовила вона. – Трохи честолюбства треба мати.

      Вони стояли при вікні одне біля одного. Перед ними простиралася ніч, як безмежне темне покривало в срібних цятах. Вперше вони говорили не про абиякі речі. Він навіть узнав, що їй не подобається, а що захоплює; є деякі запахи, для неї болісні, її цікавили історичні книжки, вона вірила в сни.

      Він порушив тему кохання. У ній будили співчуття ті страждання, що їх завдає пристрасть, а нице лукавство обурювало її; ця душевна відвертість так пасувала правильним рисам її прекрасного обличчя, що здавалося, ніби між ними є певна взаємозалежність.

      Іноді вона всміхалася, на мить зупиняючи на ньому свій погляд. Тоді він відчував, як цей погляд проникає йому в душу, неначе яскраве сонячне проміння, що до самого дна пронизує воду. Він кохав її без якоїсь потаємної думки, не сподіваючись на взаємність, кохав до нестями; і в цьому німому захопленні, схожому на порив удячності, йому хотілось би вкрити її чоло зливою поцілунків. Тим часом якась внутрішня сила ніби підіймала його над самим собою; то було прагнення самопожертви, потреба негайно довести свою відданість, прагнення тим сильніше, що він не міг його вгамувати.

      Він не поїхав разом з іншими гостями, Юссоне також. Вони мали повертатися в екіпажі; кабріолет уже стояв біля ґанку, коли Арну пішов до саду нарвати троянд. Він зв'язав букет ниткою; а що стебла були завдовжки неоднакові, він подлубався в кишені, повній всіляких папірців, витяг одного навмання, загорнув квіти, скріпив їх грубою шпилькою і розчулено підніс дружині.

      – На, моя дорога, і вибач, що я забув про тебе!

      Вона скрикнула: шпилька, недбало ввіткнута, уколола її, і вона пішла до себе в спальню. На неї очікували з чверть години. Нарешті вона вийшла, підхопила Марту і швидко сіла в екіпаж.

      – А букет? – спитав Арну.

      – Ні, ні! Не варто про нього турбуватися.

      Фредерік кинувся за квітами; вона гукнула навздогін:

      – Він мені не потрібний!

      Але він хутенько приніс букет і сказав, що знову загорнув його в папір, бо квіти валялися долі. Вона засунула їх за шкіряний фартух навпроти сидіння, й екіпаж рушив.

      Фредерік, сидячи поруч неї, помітив, що вона страшенно тремтить. Згодом, коли переїхали міст, Арну повернув ліворуч.

      – Та ні! Ти помилився! – гукнула вона. – Треба праворуч!

      Видно, вона була роздратована; все її хвилювало. Нарешті, коли Марта заплющила очі, вона витягла букет і кинула його за дверці, тоді, схопивши Фредеріка