Виховання почуттів. Гюстав Флобер

сад, вигляд пальми переносив його в далекі країни. Ось вони подорожують разом на спині верблюда, в шатрі на слоні, в каюті яхти серед блакитного архіпелагу або їдуть поряд на мулах із балабончиками, мули спотикаються в траві об розбиті колони. Часом зупинявся він у Луврі перед давніми полотнами; а що любов переслідувала його і в колишніх віках, то кохана бачилась йому на всіх картинах замість зображених персонажів. Ось вона з високою зачіскою на голові молиться навколішки за свинцевими ґратками вікна. Володарка обох Кастілій чи Фландрії, вона сидить у накрохмалених брижах і затягненому ліфі з пишними буфами. Або в парчевій сукні, під балдахіном із страусового пір'я, в оточенні сенаторів спускається вона по широчезних порфірових сходах. А іноді він уявляв її в жовтих шовкових шальварах, на подушках, десь у гаремі; і все, що було прекрасного, – мерехтіння зір, мелодія, ритм фрази, контур якогось образу – все те зненацька й непомітно повертало його думки до неї.

      Він був упевнений, що всяка спроба зробити її своєю коханкою буде марна.

      Якось увечері Дітмер, увійшовши, поцілував її в чоло; Ловаріас зробив те саме і сказав:

      – Ви дозволяєте, правда ж? Це право друзів.

      Фредерік промурмотів:

      – Мені здається, що ми всі друзі?

      – Але не всі давні! – підхопила вона.

      Це був натяк, що вона заздалегідь відкидає його.

      Що ж у такому разі робити? Признатися їй, що він її кохає? Безперечно, вона делікатно відмовить йому, а то й обурено прожене геть! Але він волів би хоч би яке страждання, ніж страшне горе ніколи її не бачити.

      Він заздрив талантові піаністів, шрамам солдатів. Він прагнув небезпечної хвороби, сподіваючись таким чином домогтися її уваги.

      Одне дивувало його: до Арну він не ревнував; і він не міг собі уявити її інакше, як одягненою, – такою природною здавалась її сором'язливість, що відсувала її стать у якусь таємничу тінь.

      А проте він мріяв про щастя жити з нею, казати їй «ти», без кінця-краю гладити її волосся чи, стоячи перед нею навколішки, обіймати її стан, упиватися її поглядом, у якому світиться її душа! Для цього потрібно було б перебороти долю; а він, нездатний до дії, проклинаючи Бога і звинувачуючи себе в слабодухості, борсався в лещатах своїх бажань, як той в'язень у камері. Його гнітила безперервна туга. Він годинами сидів нерухомо або ж заливався слізьми; та якось, коли йому не вистачило сил втриматися, Делор'є сказав:

      – Ну й що в біса з тобою сталося?

      У Фредеріка були розладнані нерви. Делор'є й не повірив би тому. Перед такими муками він відчув, як у ньому пробуджується колишня ніжність, і почав його підбадьорювати. Така людина, як він, і раптом занепадає духом! Яке безглуздя! Ну, хай би в юності, але тепер – це тільки марнування часу.

      – Ти зовсім приголомшив мене, мій Фредеріку! Я вимагаю тебе колишнього. Будь, хлопче, яким був досі! Той мені до вподоби! Ну ж, викури люльку, паршивцю! Та візьми себе в руки! Ти ж мене кидаєш у відчай!

      – Правда, – сказав Фредерік, – я божеволію!

      Клерк