Виховання почуттів. Гюстав Флобер

що виходили на східці) майнув поділ сукні.

      – Тисячу вибачень! – сказав Юссоне. – Коли б я знав, що тут жінки…

      – О! Це моя дружина, – відповів Арну. – Вона, проходячи мимо, зайшла на хвилинку.

      – Невже? – мовив Фредерік.

      – Так, так, і зараз повертається додому.

      Розкіш довколишнього раптом зникла. Те, що було, як Фредерікові здавалося, розлите тут на всьому, щезло, чи скорше, його ніколи й не було. Він відчував безмірне здивування і нібито біль зради.

      Арну, порпаючись у шухляді, посміхався. Може, з нього? Прикажчик поклав на стіл паку вогкого паперу.

      – Ага! Афіші! – вигукнув торговець. – Не скоро виберусь я сьогодні обідати!

      Режембар узявся за капелюха.

      – Що, ви залишаєте мене?

      – Сьома година! – відповів Режембар.

      Фредерік пішов за ним.

      На розі вулиці Монмартр він озирнувся, глянув на вікна другого поверху і подумки посміхнувся з жалю до себе, згадуючи, з якою любов'ю він так часто дививсь на них. Де ж вона живе? Як зустрітися з нею тепер? Самітність, безпросвітна, як ніколи, знову простерлася довкола його бажань.

      – Підемо попробуємо? – спитав Режембар.

      – Чого попробуємо?

      – Полинівки.

      І, поступившись перед наполегливими проханнями, Фредерік дав затягти себе в «Бордоський шиночок». Тим часом, як його супутник, спершись ліктями на стіл, роздивлявся карафку, Фредерік кидав поглядом навсебіч. Раптом він помітив на тротуарі Пеллеренову постать; він хапливо забарабанив у шибку; не встиг художник сісти, як Режембар запитав, чому його більше не видно в «Художньому промислі».

      – Хай я лусну, якщо моя нога туди ступить. Він – справжня тварюка, міщанин, нікчема, шахрай!

      Ця лайка була приємна розгніваному Фредерікові, проте й діймала його, бо йому здавалося, що вона певною мірою торкається й пані Арну.

      – Що ж він вам накоїв? – спитав Режембар.

      Замість відповіді Пеллерен тільки тупнув ногою і гучно засопів.

      Він тайкома займався деякими ділами, наприклад, малював кольоровим олівцем портрети або підробляв твори великих майстрів, збуваючи їх недосвідченим аматорам; а що ті роботи принижували його, то він здебільша волів про них мовчати. Але «ницість Арну» допекла йому до живого. Він вилив душу.

      На замовлення, яке Арну зробив у присутності Фредеріка, художник приніс дві картини. І крамар дозволив собі критикувати їх! Він ганив композицію, колорит і рисунок, надто рисунок, коротше кажучи, нізащо не хотів їх брати. Тож Пеллерен, змушений тим, що вийшов термін векселя, збув їх євреєві Ісааку, а за два тижні Арну, той самий Арну, продав їх якомусь іспанцеві за дві тисячі франків.

      – Ні на су не дешевше. Яка підлість! І до того ж, сто чортів, не єдина підлість! Не сьогодні-завтра ми ще побачимо його на лаві підсудних.

      – Ну, це ви вже перебільшуєте, – несміливо сказав Фредерік.

      – Отакої! Перебільшую! – вигукнув художник, щосили