Виховання почуттів. Гюстав Флобер

очі, приплюснутий ніс чимось нагадували морду добродушного собаки.

      – Не впізнаєш нас? – мовив Юссоне. Так звали молодика з вусиками.

      – Але ж… – пробурмотів Дюссардьє.

      – Ну, годі тобі прикидатися дурником! – вів далі Юссоне. – Добре відомо, що ти студент-юрист, так само як і ми.

      Незважаючи на їхні підморгування, Дюссардьє нічого не міг второпати. Здавалося, він силкувався щось пригадати і раптом спитав:

      – Знайшли мій пакунок?

      Фредерік, утративши надію, високо звів очі. Юссоне не розгубився й відповів:

      – А! Папку, в якій ти носиш конспекти лекцій? Так, так, заспокойся!

      Вони ще завзятіше заходилися кивати й підморгувати. Нарешті Дюссардьє зрозумів, що вони прийшли допомогти йому, і замовк, боячись ненавмисне їх виказати. До того ж йому було ніяково, що його підносять до звання студента і прирівнюють до паничів, у яких такі білі руки.

      – Може, ти хочеш кому-небудь щось переказати? – спитав Фредерік.

      – Ні, дякую, нікому.

      – А рідним?

      Він опустив голову й не відповів: сердега був підкидьком. Обидва приятелі здивувалися, не розуміючи, чому він мовчить.

      – Є в тебе що курити? – знову спитав Фредерік.

      Дюссардьє помацав у кишені й витяг уламки люльки, чудової пінкової люльки з цибухом чорного дерева, срібною кришкою та бурштиновим мундштуком.

      Він три роки трудився, щоб зробити з неї мистецький твір. Він завжди тримав люльку в замшевім футлярі, курив якомога повільніше, ніколи не клав її на мармур і щовечора вішав над узголів'ям свого ліжка. Тепер він торохтів друзками в руці, з-під нігтів якої сочилася кров; опустивши голову на груди й відкривши рота, він зосередженим, невимовно печальним поглядом роздивлявся рештки своєї втіхи.

      – Може б, дати йому сигар? – пошепки спитав Юссоне, пориваючись дістати їх.

      Фредерік уже встиг покласти на віконце повний портсигар.

      – Бери! До зустрічі! Кріпись!

      Дюссардьє вхопив простягнені йому руки. Він палко стискав їх, голос його вривався від сліз.

      – Що? Це мені!.. Мені!..

      Приятелі, щоб уникнути його подяки, вийшли і разом пішли снідати в кафе «Табуре», що навпроти Люксембурзького саду.

      Розрізуючи біфштекс, Юссоне сказав своєму супутникові, що він працює в журналах мод і складає реклами для «Художнього промислу».

      – У Жака Арну? – спитав Фредерік.

      – Ви його знаєте?

      – Так… Тобто ні. Тобто якось я бачив його, познайомився з ним.

      Фредерік байдужим тоном спитав Юссоне, чи бачиться він із його дружиною.

      – Вряди-годи, – відповів журналіст.

      Фредерік не наважувався розпитувати далі; ця людина посіла віднині в його житті чільне місце; він заплатив за сніданок, що не викликало жодних заперечень з боку Юссоне.

      Симпатія була взаємна; вони обмінялися адресами, і Юссоне по-дружньому запросив його пройтися з ним до вулиці Флерюс.

      Вони