Загублена історія втраченої держави. Данило Яневський

між Українською республікою і персонально московським царем. Із цього він зробив висновок, що державна незалежність України відновилася в день зречення Миколи II з престолу, а не була проголошена IV Універсалом.

      Трактуючи Україну як однонаціональну країну, в якій до 1842 р. вважалося чинним власне українське писане та звичаєве право, а після цієї дати запроваджувалося російське законодавство, С. Шелухін цілком справедливо вважав, що останнє «значною мірою використовувало досягнення українського права». На його думку, український народ попри це не тільки «не загубив власного правового мислення, а й зберіг, розвивав свої національні правові традиції». Натомість у Галичині, вважав С. Шелухін, 1435 р. замість українського був уведений у дію польський «Вісліцький статут», у 1797 р. Габсбурги запровадили чуже українській психології німецьке законодавство. Отже, досягти правової єдності Галичини та Наддніпрянщини, за С. Шелухіним, можна було лише за умови відродження і поступової активізації українського національного законодавства в Галичині.

      Звідси випливали й інші висновки, сформульовані видатним українським мислителем, політичним та громадським діячем. Галичина, Дон, Кубань, Крим повинні були набути статусу окремих територіальних або автономних одиниць Української держави. Така концепція федералізму, який є інструментом зміцнення української державності, передбачала, що така федерація повинна бути заснована на засадах безкласовості та рівності всіх народностей, які її утворюють. Самостійність при цьому С. Шелухін розглядав як щабель до федерації, оскільки, на його думку, федерація – це держава, яку утворюють самостійні та рівноправні держави. Отже, питання про федеративний устрій України можна було б розглядати лише після набуття нею державної незалежності (яка, згідно з його поглядами, настала після зречення останнього російського імператора) та за умови «внутрішньої консолідації українського народу», під якою він розумів як компроміс у вирішенні релігійних, правових та мовних розбіжностей. Майбутнє України він бачив у складі Чорноморської Адріатичної Федерації – союзу народів, «близьких за расовими, психологічними та духовними ознаками», тобто в союзі із чехами, словенцями, сербами, словаками та хорватами; можливість федерації Української держави з польською та російською вважав шкідливою та передчасною.

      На думку С. Шелухіна, у процесі державного будівництва необхідно реалізувати три основних елементи: верховну владу, народ, територію. Властиво українською формою державної влади він вважав демократичну республіку, засновану на принципах народного суверенітету, який здійснюється «відповідним органом, якому народ передає свої повноваження».

      Немає потреби наголошувати на тому, що ці та інші блискучі ідеї видатного українського мислителя так і не були реалізовані ані в 1917—1920 рр., ані в 1991—2007 рр. Сьогодні, як і на початку минулого століття, говорячи словами С. Шелухіна, «українська інтелігенція, захопившись політичним популізмом, керувалася хибними