Мігрант. Марина и Сергей Дяченко

кригорубом, по куснику підхоплює великим пінцетом і кидає до рота. Їдальня наповнилась хрустом, ніби дорожній коток їздив по купі кісток.

      Крокодил кінчив трапезувати, але не квапився назовні. Нарешті, синій чоловік відсунув тарілку, вкриту памороззю, й устав. Пройшов зовсім близько від столика Крокодила, поглянув скоса – очі в нього були зовсім чорні, на синьому лобі ряснів піт.

      – Даруйте, – не втримався Крокодил, – ви теж мігрант?

      Синій чоловік ледве-ледве всміхнувся, точніше, ледве підняв верхню губу, й виявилося, що зуби в нього порцеляново-голубі. Дихав він важко: здавалося, з повітрям у легенях йому невигідно.

      – Звідки ви? – спрагло спитав Крокодил.

      – Дару, – глухо пророкотав синьошкірий.

      Крокодил запросив його сісти; синій чоловік завагався – було видно, що йому некомфортно, жарко, задушно, а проте дуже хочеться поговорити.

      Він не став сідати – просто сперся на стіл синіми долонями з фіолетовими нігтями. Стіл хитнувся.

      – Ви давно тут? – спитав Крокодил.

      Синій чоловік витер піт із чола:

      – Я забув свою мову… Тепер весь час плутаюся в часі. У рідній мові сімнадцять… один і сім… конструкцій для минулого часу. Давноминулий. І двадцять п'ять конструкцій… для часу, що буде. Тепер не можу сказати, чи давно я тут. Кілька… обертів. Днів.

      – Що у вас там сталося, на Дару, чому ви мігрували?

      – Катастрофа. – Чоловік облизнув сині – аж чорні! – губи. – Теплова катастрофа. Танення льодовиків… А ви звідки?

      – Земля, – сказав Крокодил і додав, не замислюючись: – Теж катастрофа. Звісно. Усе вибухнуло.

      Йому розхотілось розмовляти далі. На щастя, синій чоловік майже одразу вийшов – жестом показавши, що йому важко дихати.

* * *

      Офіцера міграційної служби змінено. Тепер це був пристаркуватий, сухорлявий і сухий у поводженні тип. Побачивши Крокодила, він кивнув йому без жодного інтересу.

      – Я хочу отримати доступ до своїх документів, – сказав Крокодил. – Зокрема до мого послання собі.

      Офіцер дивився на нього, як на зіпсований телевізор із надто гучним звуком.

      – Я бажаю почути моє послання собі, – повторив Крокодил, паленіючи. – Мені не дали необхідних роз'яснень. Мене спровадили, як вантаж, скориставшись шоковим станом…

      Сухорлявий офіцер мовчки простягнув руку. Після п'ятисекундної розгубленості Крокодил зрозумів, що той хоче отримати його деревинку – тимчасове посвідчення. Крокодил зняв із шиї ланцюжок; офіцер так само мовчки взяв документ і опустив у гніздо приладу, розташованого на столі. Тут же посеред кімнати, поряд із Крокодилом і майже торкаючись його, виникло видиво – він сам.

      Голографічний привид заговорив знайомим голосом, зі знайомими інтонаціями, але Крокодил не міг зрозуміти ні слова. Якоїсь миті віртуальний персонаж озирнувся через плече; Крокодил пам'ятав цей жест, але цілком забув супровідні слова.

      – Нічого не розумію.

      Офіцер, не кажучи ні слова,