Мігрант. Марина и Сергей Дяченко

і сунув ступні в річку. Полегкість прийшла, але ненадовго. Крокодил знав, що за хвилину ноги змерзнуть; шкіра на його грудях обвітрилась і неприємно саднила, а плечі горіли, обпалені сонцем. Він не звик ходити без сорочки.

      Вода повільно змінювала колір, бувши бузковою, ставала зеленавою. Сонячні плями мінились на її поверхні.

      Тимор-Алк сидів незрушно. Крокодил, підвівшись, подивився йому через плече; на худющих колінах Тимор-Алка лежала, ніби непритомна, закаляна кров'ю рука: порізу не було. Був грубий рожевий рубець.

      – Як ти це зробив?!

      Тимор-Алк посидів ще секунду, потім повільно повернув голову. Зеленкувате волосся в нього на маківці стояло сторч. Лице, в тон йому, набуло зеленуватого відтінку.

      – Ти загоїв! – Крокодил не йняв віри своїм очам. – Як ти це зробив, поясни мені?

      – Це не зараховано, – дуже тихо, над силу вимовив Тимор-Алк. – Аби було зараховано, треба вкластись у п'ятнадцять одиниць, поріз стандартний… А я до стандарту не дотягнув…

      Він нахилився вперед і спустив кисті в воду. Крокодил сів поряд.

      – Я взагалі цього не вмію, – зізнався. – У нас уважають, що це неможливо.

      – Я вдома тренувався, – сказав Тимор-Алк, не слухаючи його. – Я вкладався в п'ятнадцять, завиграшки. А тут не можу.

      – Чому?

      Зеленоволосий знизав плечима:

      – Вони мене не люблять.

      – То й що?

      – Мені забирає енергію. Не встигаю відновитись.

      – А тобі треба, щоби тебе любили?

      Тимор-Алк криво всміхнувся:

      – Досить нейтрального тла.

      – Так, – схопився Крокодил, – а чому вони тебе не люблять? Тому, що ти метис?

      Тимор-Алк кивнув.

      – Це називається ксенофобією, – зауважив Крокодил авторитетно. – І взагалі це не личить цивілізованому суспільству.

      – Тут у нас не цивілізоване суспільство, – сказав Тимор-Алк. – Тут острів, якщо ти зауважив.

      – Зажди. Якщо річ у тому… Я їздив на монорейці, зустрічав різних людей, їх не дратувало, що я мігрант! Я бачив ще одного мігранта, він зовсім синій… Чому для цих парубків так принципово, що ти напівкровка?

      Парубок подивився спідлоба. Устав, похитнувся й ледве втримався на ногах:

      – Немає часу на розмови. Я пішов їх наздоганяти.

      – Щасти тобі, – подумавши, озвався Крокодил.

      – А ти?

      – Не знаю, – він справді не знав. – Я не вмію затягати рани з власної волі.

      Тимор-Алк завагався. Нахилився й вишукав у густій траві жорсткий листок, за формою схожий на півмісяць.

      – Ось, пожуй, поклади на рану. Скласти регенерацію не допоможе… Та принаймні поріз загоїться швидше.

      – Спасибі!

      – Тобі треба було їхати назад, – сухо сказав Тимор-Алк. – Коли Махайрод сказав.

      – Хто сказав?

      Парубок поморщився:

      – Айра… Тобі взагалі не варто було сюди приїздити.

      Крокодил лайнувся крізь зуби. Зацікавившись, повторив лайку.