Загадка «Блакитного потяга». Агата Кристи

запевнила та.

      – Що ж, – сказав ван Олдін. – От і добре.

      – Насправді це не так і надовго, тату, – повела далі Рут. – Адже наступного місяця ти приєднаєшся до мене.

      – Ех-хе-хех! – нещиро протягнув ван Олдін, – інколи я подумую, чи не зайти мені до одного з тих хвалених ескулапів на Гарлі-стріт і не домогтися від нього термінового рецепта на сонце й морське повітря.

      – Не будь таким ледарем! – гукнула дочка. – Наступного місяця там буде ще краще, ніж цього. А в тебе стільки справ, які ніяк не можна просто взяти й покинути!

      – Що ж, тут ти, доню, певно, маєш рацію, – сказав батько, зітхнувши. – Але тобі варто підніматися у вагон. Яке в тебе місце?

      Рут розгублено поглянула на потяг. Біля дверей одного з пульманівських вагонів стояла висока, худорлява жінка в чорному – служниця місіс Кеттерінґ. Коли господарка підійшла, та дала їй дорогу.

      – Ваш несесер, мем, я поклала під сидіння – якщо раптом знадобиться. Принести вам плед чи попросите в провідника?

      – Ні-ні, він мені ні до чого. Тепер краще пройди на своє місце, Мейсон.

      – Так, мем.

      І служниця пішла.

      Ван Олдін піднявся в пульманівський вагон разом із Рут. Та розшукала своє місце, і мільйонер вивалив на столик перед нею численні газети й журнали. Полиця навпроти була вже зайнята, й американець, сковзнувши поглядом по доньчиній попутниці, побіжно зауважив гарні сірі очі та чепурний дорожній костюмчик. Він сказав Рут іще кілька порожніх фраз – більш-менш типових для кожного із проводжальників.

      За мить зачулися гудки, і мільйонер поглянув на годинник.

      – Краще мені вимітатися звідси. До зустрічі, люба. І не хвилюйся: я за всім нагляну.

      – Ох, тату!

      Той різко озирнувся. Було в голосі дочки щось таке – настільки невластиве її звичному тону, – що батько злякався. Це пролунало ледь не як крик відчаю. Рут імпульсивно смикнулась у його бік, але за мить опанувала себе.

      – Побачимося наступного місяця, – із силуваним спокоєм промовила вона.

      А ще за дві хвилини потяг рушив.

      Рут завмерла, кусаючи спідню губу і щосили намагаючись прогнати з очей незвичні для неї сльози, бо раптом відчула страхітливу самотність. Її пройняло дике бажання вистрибнути з вагона й повернутися, доки не пізно. Вона, така спокійна, така впевнена в собі, уперше в житті почувалася наче гнаний вітром листок. Якби лишень батько це знав – що він сказав би?

      Божевілля! Так, божевілля та й годі! Вона вперше в житті піддалася пориву емоцій – і то настільки, що утнула річ, яку й сама вважає невимовною дурістю і верхом безглуздя. Рут була істинною дочкою ван Олдіна: вона усвідомлювала власне безумство і мала досить розважливості, щоб засудити його. Проте була справжньою дочкою свого батька і в іншому сенсі: відзначалася тією-таки залізною рішучістю, яка будь-що доможеться свого й нізащо не відступиться від уже ухваленого рішення. Вона змалечку виявляла впертість: самі обставини її життя розвинули в ній цю рису, яка тепер безжально гнала жінку вперед. Що ж, жереб кинуто. І вороття більше немає.