Чудесна країна Оз. Лаймен Фрэнк Баум

Джекові на гарбуза, струшувався на червону сорочку, малинову безрукавку та бурякові штани і трохи навіть потрапило на латані й підтоптані черевики.

      Сховавши перечницю у кошик, Момбай підняла ліву руку, виставила мізинець і мовила:

      – Тик!

      Потім підняла праву руку й виставила догори великий палець і мовила:

      – Мик!

      Потім вона підняла обидві руки, розчепірила всі пальці й вигукнула:

      – Пшик!

      На останньому слові Джек Гарбузова Голова відсахнувся від неї на крок назад та з докором у голосі мовив:

      – Чого це ви, бабусю, репетуєте! Я ж не глухий!

      А стара Момбай у захваті пустилася в скоки та в боки навколо нього, примовляючи:

      – Живий! Живий! Ти диви – живий…

      На радощах вона підкинула до неба свого костура, зловила його у повітрі, потім обхопила себе обома руками і навіть спробувала станцювати джиґу, при цьому не втомлюючись примовляти:

      – Живий! Живий! Ти диви – живий!

      Можна й не казати, що Тіп спостерігав за всім цим розкривши рота.

      Спочатку він так перелякався, що ладен був накивати п’ятами, та ноги в нього тремтіли й дрижали з такою силою, що про втечу годі було й думати. Аж раптом він глянув на подію іншими очима, і вона видалася йому навіть потішною; особливо ж кумедним йому здався вираз обличчя на гарбузовій голові – такий комічний, що й втриматися від сміху було неможливо. Отож, ледве очунявши від страху, Тіп не витримав і хіба що не покотився від реготу; і переливи його дзвінкого сміху долинули до вух старої Момбай; та стрепенулася й швиденько пошкутильгала до живоплоту і, схопивши Тіпа за барки, потягла його назад, туди, де залишила кошик та Гарбузову Голову.

      – Ах ти поганець, ах негідник, та ще й нишпорка! – злостиво лементувала вона. – Я покажу тобі, як підглядати за мною! Я навчу тебе, як робити з мене посміховисько!

      – Ніякого посміховиська я з вас не робив, – заперечив Тіп. – То я сміявся не з вас, а з мого приятеля, Гарбузової Голови! Ви тільки гляньте на нього! Ну хіба не гороб’яче одоробло!

      – Сподіваюся, ви викладаєте свої погляди не з приводу мого вигляду, – зауважив Джек, і було так кумедно чути його поважний голос тоді, коли з його обличчя не сходила усмішка по самі вуха, і Тіп знову так і заллявся сміхом.

      Навіть Момбай виявила певну цікавість до страхопуда, якого її чари оживили, бо, уп’явшись у нього пильним поглядом, вона раптом запитала:

      – А що ти взагалі знаєш?

      – Ну, поки складно сказати, – відповів Джек. – Бо хоч мені й здається, що я знаю багато, та я ще не знаю, скільки я ще не знаю. А от щоб це з’ясувати, потрібен якийсь час.

      – Оце точно, – заглиблена у свої думки, підтвердила Момбай.

      – І що ж ви тепер робитимете з ним, коли він живий та ще й, здається, сповна розуму? – поцікавився Тіп.

      – Я ще подумаю, – відповіла Момбай, – та спершу всім час додому, бо вже смеркає. Допоможи Гарбузовій Голові йти.

      – Не треба мені допомагати, – відповів Джек. – Я