Доки світло не згасне назавжди. Максим Кидрук

пальцями дівчина розгорнула журнал викликів.

      – Бляха!

      Дев’ятнадцять пропущених. Шістнадцять від матері, три останні – від батька. Найпізніший о пів на п’яту ранку. Рута зиркнула на годинник у кутку екрана – десять до сьомої, – і прикусила губу. Дев’ятнадцять!

      – Мені кінець.

      Вона подумала, що вдома її четвертують, а тоді, не вагаючись, запустила Вайбер, вибрала в контактах сестру й натиснула «Відеовиклик».

      Змалечку ім’я наділяло Руту підсвідомим відчуттям власної винятковості, хоча її сестру батьки назвали ще незвичніше – Індією. Індія була на чотири роки старшою й навчалася на третьому курсі медичного факультету Тернопільського державного медичного університету. Зважаючи на ранню пору, сестра могла бути не в мережі, тож доцільніше було би просто зателефонувати, проте розмови, під час яких вона не мала змоги бачити обличчя співрозмовника, Рута вважала неповноцінними й беззмістовними, а тому сподівалася, що Інді забула вимкнути Інтернет перед тим, як лягти спати.

      Поки йшов виклик, Рута, закусивши губу, приглядалася до власного відображення у правому нижньому куті екрана. Якщо не брати до уваги тупий біль у животі та присмак лайна в пересохлому роті, почувалася вона не так щоб дуже кепсько: коли тобі сімнадцять, організм із дивовижною легкістю нейтралізує наслідки навіть найбурхливіших пиятик (особливо якщо вдалося позбутися більшої частини алкоголю перед тим, як вирубитися), зате вигляд мала жахливий. Волосся стирчить навсібіч, неначе в собаки після бійки, шкіра у світлі, що проникало крізь жалюзі, здавалася потрісканою й сірою, немовби присипаною тальком, припухлі півмісяці, що підпирали очі, надавали обличчю насторожено-ображеного виразу.

      Руті пощастило. За хвилину теленькання обірвалося – сестра відповіла, і Рута, не дочекавшись, поки налаштується відеосигнал, жалібно пробелькотала:

      – Інді, ти тут? Чуєш мене?

      – Почекай…

      – Я тебе розбудила?

      Екран залишався темним. Із динаміка долинуло шарудіння постелі, а слідом за ним – хриплувате й трохи сердите:

      – Ні. – Пауза. – Тобто так. Сьома ранку, неділя, звісно, ти мене… – А тоді сигнал пробився, й Інді роздивилася сестру. Трохи розкосі та бездонно-темні, як і в Рути, очі стали майже цілком круглими. – Мала, що з тобою?

      Кисло всміхнувшись, Рута спробувала пожартувати:

      – Усе так погано?

      – Мені траплялися трупи з кращим кольором шкіри, ніж у тебе.

      – Не вигадуй!

      – Я серйозно! – Інді закліпала, проганяючи залишки сну, й наблизила лице до екрана. – Маєш такий вигляд, ніби з тебе всю ніч виганяли злих духів.

      Рута зітхнула:

      – Тоді ти не здивуєшся, якщо я скажу, що почуваюся так само.

      – Що сталося?

      Рута набрала в легені повітря і… замовкла. Німувала секунд десять – слова не йшли, вона просто не уявляла, з чого почати, – і зрештою, не вигадавши нічого кращого, промимрила:

      – Це