Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.). Коллектив авторов

взагалі відбувалося не відразу, а за кілька етапів: в межах сім’ї, родини, роду, фратрії та усієї спільноти. Щоразу вшановувалися божества, влаштовувалися пожертви та спільне споживання жертовної їжі. Тобто замість законів діяла релігія. Спільна трапеза розцінювалася як символ об’єднання групи, визначення кола близьких.

      Перед жертвоприношенням передбачалося символічне очищення: вмивання рук, окроплення водою жертовної тварини. Це, певною мірою, теж належить до переходу від повсякденного до сакрального, символізує готовність до небуденних дій. Проливаючи кров офірованої тварини, жрець не стає нечистим, як це відбувається при інших вбивствах. Кров’ю жертви мав бути окроплений олтар, тоді на олтарі спалювалися деякі нутрощі, інші їстівні пожертви, а м’ясо розділялося між учасниками. Елліни вживали м’ясо лише під час ритуалів та свят, яке обов’язково було з’їсти на місці жертвоприношення.

      Шкуру залишали для жерця або святилища, але пожертва могла відбуватися і без участі жерця. У кожному культовому випадку все одно був присутній лідер, найчастіше – глава сім’ї чи роду, магістрат, той, хто приносить пожертву на знак очищення, подяки, вшанування померлого родича. Він починає молитву, узливання тощо. У пожертві впорядковано дії кожного: вмиванням рук і киданням ячменю у вогонь окреслюється коло учасників, визначається соціальний порядок.

      Криваві ритуали здійснювали, найчастіше, перед битвою, на могилі або для очищення. Безкровні ритуали можна вважати більш наближеними до повсякденного життя. Це пожертви домашньому вогнищу перших шматків їжі перед її споживанням, це узливання, вотивні дари. Принесення звичайної їжі відбувалося при жертвоприношенні тварини. Важливим при цьому було спалення цієї їжі. Вогонь у ритуалі відігравав чи не найважливішу роль. Ритуали без використання вогню вважають доволі рідкісними. Можна казати про сакральне значення вогню, який ніколи не згасав у будинку.

      Безкровним є принесення вотивів. Загалом дарування чогось вважається знаком визначення привілейованого, вищого. На олтар, до храму приносили перші плоди, тваринні пожертви теж супроводжувалися приношенням їжі. Узливання олії чи вина можна вважати найбільшим марнотратством, адже вилите неможливо спожити. Принесення вотивів, інші ритуали були, свого роду, надією, оскільки виконання прохань не було гарантовано.

      Прохання, подяки, присяги, молитви промовлялися вголос. Виняток становлять молитви до підземних божеств. Саме визначення «молитва» є, радше, умовним у цьому випадку. Не було записаних чи рекомендованих текстів чи то прохання, чи подяки. Молитва тут постає не формулою, а формою звернення до божества: закликали його ім’я, називали якнайбільше епітетів, або ж місце, звідки воно може прийти, а тоді висловлювали свої побажання. Знов-таки, молитва здійснювалася привселюдно. Усамітнення, «внутрішнє вшанування божества» стосувалося найперше філософів, їхніх учнів, і саме від