Земля. Кобилянська Ольга

будучність обмежена на працю рук, неустанний пострах перед матір’ю і остротою брата. Пізнання та свідомість великої бідноти, а з тим почуття своєї безповоротності настроїли її і без того до поваги й думання склонну натуру поважно до глибини душі. Її щоденні сходини з панею і панною, чутливими і благородними жінками, що її дуже любили за її тиху та консеквентну вдачу, відібрало її єству жорстокість і неповоротність некультурної селянки з першої руки, а натомість надало її поважній душі корму, гнучкості і свого роду інтелігенції.

      Не вміла читати й писати. До писання не складалися її пальці, звиклі лиш до «грубшої» праці, а до читання не ставало часу. Все і всюди манила праця, і свобідних хвиль в її скромнім житті не бувало. Та зате заховала її дівоча душа, із-за умних і щирих наук і присторог благородних жінок, білість і чистоту. Пригадувала дику цвітку, що виростала в затишку лісу, далеко від голосного світу, або диких голубів.

      Старші, поважні й багатші ґаздині, як Докія і кілька інших, що бували частіше в панській хаті і знали її добре з пильності й чемності взагалі, любили її і були їй прихильні. Проти них вона була покірна й цілувала їх, при стрічі в неділю і свято, в руки. Їм се було мило, і вони, цілуючи її в чоло, називали її «доньцею». Але простіші не мали для неї серця.

      Вона навчилася в дворі багато, чого вони не знали і чого дівчина не могла затаїти – вигладжувати білля, варити і т. ін., – а що се незнання тої роботи не годилося з їхньою гідністю ґаздинь, то вони глумилися з неї і кепкували при кожній нагоді. «Вона дивиться лише, аби на ній сорочка була біла, – говорили, – але чи її скриня заповняється біллям, се вже її не обходить. Відай, треба буде дві пари волів, аби потягнули її скриню до хати чоловікові, як дістане якого, бо одна пара не встигне».

      Або знов: «Вона вміє білля вигладжувати й наперстком шити, але тим вона не доробиться ані землі, ані чоловіка. До землі треба з сапою приступати, а до чоловіка – з повними руками. Але, може, їй придасться коли й наперсток. Лишиться без даху над головою, бо в неї мамка і братчик такі, що за те не тяжко, тоді вона поставить собі його на голову, й він їй стане за покривало…» І такі інші глупості…

      Дівчина знала про те все, і се відбирало їй певність у поведенні й огірчало. Як тяжко було бути убогою! Чоловік ні для кого ніщо не значить. То добре, що хоч руки були в неї здорові. Ті руки поможуть їй, аби їй як тяжко було в житті, бо й що було діяти? Світ для всіх. Для багачів і убогих.

      І тепер він думав про неї.

      Гірко було все покидати. Родичі хоч раз-два в рік прийдуть, але вона? Люди кажуть: «Що має чиє бути, те не мине його!» Він має надію, що вона буде його.

      Він її любить. У неї нема ні поля, ні худоби, ні грошей, але він її, проте, любить. Дасть Бог, доробляться. Зате у нього є поле й худоба. А ось хоч би й бики оці, товариші його.

      Він задумався на хвилю і не заздрів, як один з волів потягнув писком за конюшиною і, смикнувши добру жменю, молов її пильно, піднявши голову від землі.

      Не міг сердитися на нього. Він був усе цікавіший до