Характерник. Василь Шкляр

не хотіли лізти поперед батька в пекло. І, щоб довго не розводитися, Грицько Пелех сказав:

      – Так, давайте прямо. Не крутіть хвостами.

      – Годилося б коло зібрати, – дмухнув у вуса писар Яковина, і вони, його вуса, знов розпушилися, немов на вітрі.

      – Чи бодай скликати курінних, – почухав потилицю суддя Білий.

      – Ні, – сказав Пелех. – Карантину ще не знято. Ми навіть до церкви ходимо по одному. Тож вирішуймо втрьох. Ти, Андрію, за чи проти? – Пелех втупив очі-таляри в писаря.

      – Проти чого? – не зрозумів той.

      – Ти за те, щоб прийняти донців, чи хай ждуть Сірка? – пояснив Пелех.

      – Та як сказати. І за, і проти. Не знаю. Я так, як ви двоє.

      – А ти, Степане? – глянув Пелех на суддю.

      – Я теж отакої, – і далі крутив рудим пухнастим хвостом суддя. – З одного боку за, а з другого проти. Виходить, як ти, пане наказний, вирішиш, так і буде.

      – Гм, – гмикнув наказний Грицько Пелех. – Річ у тім, що я теж і за, і проти.

      – То що ж робити? – спитав Степан Білий, хоч йому, як судді, годилося першому покласти свій рішенець.

      – Еге, – тріпнув вусами писар Яковина. – Заковика.

      – Якщо не знаєш, як чинити, то покладайся на фортуну, – сказав Пелех. – Сиріч на жереб.

      Він поліз рукою у глибоку пазуху жупана й дістав срібного єфимка5.

      – Якщо монета впаде догори орлом, тоді хай заходять. А якщо догори конякою, тоді зась. Згода?

      – Мудро! – в один голос сказали суддя і писар.

      Пелех нігтем великого пальця підкинув монету, вона срібно замерехтіла в повітрі, потім, дзенькнувши, вдарилася об дубову стільницю, підстрибнула й не покотилася далі, а лягла перед їхніми очима догори орлом. Пелех, Білий і Яковина відчули полегшу, бо всім трьом вже не стачало терпцю дізнатися, з чим же прийшли до них донці. Але ні суддя, ні писар не знали, що на такі випадки наказний Грицько Пелех мав особливого єфимка, на якому з обох боків був викарбуваний орел.

      Проте він, наказний Пелех, розвівши руками, сказав невдоволено:

      – Ну що ж, нехай приходять. – Ще трохи подумав і підняв угору вказівного пальця: – Але не в Січ. Приймемо їх за валом у грецькій хаті, а далі воно покаже.

      3

      Гостьова грецька хата, де зупинялися чужоземні посли та інші поважні приходьки, майже нічим не різнилася від козацьких куренів, хіба завдовжки була меншою та стояла не в самій Січі, а сажнів за сто від неї. Там, де за ровом, за валами та дубовим палісадом, що оточували чортомлицький Кіш, у добру годину кипіло своє життя. Тут вирувала ярмаркова торговиця, дружно сусідували кузня, гончарня, чинбарня, лимарня і, звичайно ж, шинок, а ближче до води, майже над Чортомликом, осібно стояла грецька хата. Колись грецькі посли приїжджали до запорожців із чолобитною, тут гостювали, та відтоді й пішла така назва. Але зараз і торговиця, й кузня, й гончарня, і шинок дихали пусткою, і ця порожнеча моторошно важніла від густого туману, що сунув сюди з чотирьох річок – Базавлука, Прогною, Скарбної та Чортомлика. Усі вони, яка гирлом, яка

5

Єфимок – срібна монета, на якій з одного боку викарбувано двоголового орла, а з другого – царя Олексія Михайловича на коні.