Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

подивиться на малюнки? Я маю один альбом…

      Та коли я протягнув руку до полиці, він буквально затрясся:

      – Він чарівний!

      Я про себе вилаявся.

      – Ну то й що? Що страшного в чарівному альбомі? Малюнки так кумедно рухаються…

      – Я не хочу. Ви обіцяли на мене не чаклувати.

      – Та я ж… Проте, як хочеш. Можливо, помалюєш? Дати тобі фарби?

      – Я не вмію.

      – А Фіолета? Вона малює, ти не знаєш?

      – Вона не малює. Вона не хоче. Я не знаю.

      Зараз треба б зачарувати його. Підсолодити й розслабити – м’яко, тихенько, щоб він не помітив: біда в тому, що я й справді пообіцяв, а порушити слово, яке дав маленькому переляканому хлопчикові… щонайменше недобре.

      – Знаєш що, – сказав я, – якщо ти не хочеш альбом… Давай подивимося мої світлини. У мене також є онуки, тільки молодші за тебе. Хочеш?

      Він не відповів. Я витяг із верхньої шухляди планшетку, на першій сторінці були моя старша донька з двома малюками, моя дружина та обидва зяті. Сам я стояв й центрі, по-батьківськи поклавши руки на плечі зятів; фотографувала нас молодша донька; і на наступній світлині була вже вона – а фотоапарат тримав її чоловік…

      Усе це я детально розповів хлопчикові. Перегорнув сторінку; там моя онука – у день свого трьохріччя – стояла, обійнявши величезну ляльку, а навколо лежали горою інші подарунки – шкатулки та скриньки, іграшковий посуд, лялькове ліжечко, шафа, стіл і фотельце. Світлина була кольорова, мені завжди подобалася лукава мармиза онучки на ній…

      І саме в цю мить я вперше відчув, як у мого пацієнта з’явився інтерес.

      – А це хто? – запитав він тихо.

      – Це моя онучка, – сказав я з гордістю. – Правда, зараз вона старша. Це її день народження, подарунки…

      – Подарунки, – тихо повторив хлопчина.

      – А тобі дарують подарунки на день народження? Я вчепився за його цікавість, як мураха за соломинку.

      – Дарують, – сказав він тихіше. – Але мало. І не такі.

      Я подумав, добре було б відразу поспілкуватися з його матір’ю.І майже відразу зрозумів, що не маю жодного бажання знайомитися ближче з цією родиною. Зрозуміло, у різних людей різні погляди на виховання; інша справа, що через ці дивні виховні прийоми я не можу розмежувати дефекти магічного впливу та наслідки екзотичної педагогіки.

      – Не такі подарунки? А щоб ти хотів, щоб тобі подарували?

      Він мовчав. Дивився на ляльку й лялькову шафу.

      – Георгу, – покликав я.

      Він здригнувся, начеб його копнули. Подивився на мене; знову поглянув на світлину – неначе був в’язнем, неначе я був його в’язницею, а іграшки на світлині – берегом волі, що віддалявся, щезав.

      Я зрозумів, що зараз збагну.

      Ось-ось. Зараз. Утримати б здогад.

      Перевів погляд на лукаву мармизу онучки.

      – Скажи… Скажи, чому ти мовчиш? Чому ось уже півтора роки… ти нікому не говориш правди?

      Він затрясся. Скочив – планшетка впала на підлогу. Кинувся до дверей – я випередив його. На щастя, і зросту, і ваги маю достатньо, щоб тягати таких дітлахів гронами.

      Він