Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

Читать онлайн.



Скачать книгу

зрозумів, що втручання в природний хід речей може завдати дітям шкоди. Страждали більше року, потім ми вирішили… вирішено було повернути цикл назад і влаштувати все, як було раніше. Ми звернулися до того ж спеціаліста, заплатили вдвоє більше, і знову… коротко кажучи, усе повернулося на круги своя.

      Він витяг із кишені хусточку й витер губи. Я встиг помітити, як зблиснули при світлі лампи білі трикутні ікла.

      – Прошу пробачення, – сказав я, – якщо все повернулося, як було… у чому ж біда?

      Дідусь зажурено похитав головою:

      – Біда. Ви маєте рацію. Біда… На жаль, з того часу здоров’я – перш за все душевне – моїх онуків дуже похитнулося. Спочатку ми думали (гадали), що це наслідок стресу… Цього невдалого рішення – перебудувати їм фази. Та минуло вже півтора роки, і…

      – Півтора роки? – запитав я, мимоволі перебиваючи його. – Ви помітили негаразди – і чекали півтора роки?!

      Дідусь засоромився. Сильно потер бороду: дві білих волосинки випали й залишилися лежати на колінах, обтягнутих чорними штанями, я встиг подумати, що бідолаха – попри антипатію, я все ж його жалів – що бідолаха даремно так розкидається волоссям, тим паче в моєму кабінеті…

      Неначе прочитав мої думки, дідусь зітхнув, машинально підібрав волосинки й заховав у кишеню.

      – Так же ж… Що тепер говорити? Після року цього жаху – коли вони перетворювалися синхронно… Деякі дивацтва так і хотілося списати на… Ви розумієте…

      – Ім’я спеціаліста, до якого ви зверталися, – вимагав я.

      Він назвав ім’я. Не маю права погано говорити про конкурентів, але цьому Коновалові я б не довірив і пуделя стригти.

      – Чому ж ви не йдете до нього зараз? – запитав я, зовсім не приховуючи сарказму.

      Дід зробився зовсім нещасним. Хлопчик сидів, похиливши голову, я бачив тільки його маківку. Собака, здається, заснув. Мені було їх жаль. Я вирішив не влаштовувати виховних пауз.

      – Генеалогічні карти ви принесли з собою? – запитав я спокійніше.

      Дідусь пожвавішав. Так, карти вони принесли; коли я їх розгорнув, у мене аж потемнішало в очах.

      Чортові перевертні! Бундучні себелюбці, блохасті сноби (скнари), та ж спеціально такого не напридумаєш, із найгіршим навмисним умислом не завариш такої каші, як вони умудрилися намішати у своїх матримоніальних фантазіях!

      Я подивився на хлопчика, потім на собаку. Дід, забувшись, облизував долоні; я подумав, що в нього також проблеми. Якби він не був таким жаднюгою (а можливо, дійсно, йому потрібні гроші), то, розібравшись із дітьми, необхідно було б і діда проконсультувати…

      – Усе так кепсько? – нервово запитав дід.

      – Недобре, – я почухав брову. – Проте…

      Дід затамував подих.

      – Проте я візьмуся – вам допомогти, завершив я, дивлячись на хлопчика.

      Я запропонував дідові разом із собакою почекати в приймальні. Він хотів залишитися, але я не дозволив.

      Як тільки