Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

без зайця – ніяк…

      Він роздратовано шпурнув зайця на стіл. Деякий час дивився на нього; потім помив руки; перевдягнувся в комбінезон, зав’язав на шиї марлеву маску, поклав у нагрудну кишеню пачку цигарок…

      Плюнув – і зайця взяв також. Добре ж!

      Він ішов довгим білим коридором, і всі, кого зустрічав – лікарі, сестри, няні – поспішали привітатися з ним і побажати йому доброго ранку. Із палат виходили маленькі пацієнти, – ті, що вже могли ходити. Як дорослі, віталися за руку, порпали за вухо зайця…

      Кашель дряпав трахею, роздирав груди; Віктор Андрійович не витримав і повернув до туалету. Закрив двері на засув, нахилився над умивальником і кашлянув з усієї сили.

      Тугий струмінь біло-жовтого вогню вдарив у мокру порцеляну. Запахло пожарищем, запахло залізом, порохом, димом. Віктор Андрійович кашлянув раз, другий, третій…

      Незручність у грудях уляглася.

      Віктор Андрійович на повну силу включив гарячу воду і як-небудь злив чорну жирну кіптяву.

      Потім притиснув під пахвою сірого Любиного зайця і пішов на обхід.

      Перевертні[2]

      Вони ввійшли в мій кабінет один за одним – дідуньо (він зовсім не був застарим, однак стропата (періста, ряба) борода додавала йому зайвих років п’ятнадцять), понурий хлопчик із блідим хворобливим обличчям і молода вівчарка на короткому поводі (повідку)

      Хто вони такі, я зрозумів раніше, ніж дідок заговорив.

      – М-м, – сказав дідок. – Позавчора ми з вами говорили по телефону.

      – Так-так, пане Вульфе, – я підвівся з-за столу, простягнув йому руку. – Прошу вас, сідайте…

      Вони сіли – надто скуто, дідок у центрі диванчика для відвідувачів, хлопчик – скраю. Собака ліг віддалік і відразу поклав голову на лапи. Чи то він дуже стомився, чи все йому обридло.

      Дідуньо облизав вуста й потер руки. Коли б місяць був у повні, подумав я з раптовою неприязню, не пустив би тебе й на поріг, красеню. Разом із твоїми виродками.

      – Дозвольте представити вам мого онука Георга, – дід поторгав хлопчика за плечі. – Георгу, привітайся…

      Хлопцеві було років десять, і замість вітання він кинув на мене зацькований, повний ненависті погляд.

      – …І мою онуку Фіоленту, – дідуньо пучками пальців погладив собаку. Вівчарка була байдужою.

      – Ми дуже розраховуємо на вас, – дідок підлесливо посміхнувся. – Ось бачите…

      І замовк.

      – Бажаєте кави? – запропонував я. – Цигарку?

      Він захитав своєю кудлатою головою:

      – Дякую. Якщо дозволите, я перейду відразу до справи. У нашому роду, а це дуже давній рід, дозвольте вас запевнити… упродовж поколінь схвалювали шлюби, якщо не близькорідні, то… ви мене розумієте?

      – Так, – сказав я. – Будь ласка, продовжуйте.

      – Як результат, – дід із подивився на хлопчика, начеб те, що він хотів сказати, не призначалося для дитячих вух, – як результат в останньому поколінні… Це діти мого сина, який, на жаль, не може приділяти їм достатньо уваги… Народилися

2

© Марина та Сергій Дяченки, 2002