Корона на одну нiч. Надежда Хуменюк

на якому щойно прасувала білизну. Савицький зайшов у номер Зосі. Він ще не встиг зачинити за собою двері, як за ними щось голосно гепнуло, почувся дзенькіт розбитого скла.

      «Упала таця, келихи – на друзки, а може, й ваза розбилася, хоч вона грубіша й міцніша… Так-так-так… Отже, розгнівана королева не прийняла ранковий подарунок… Не догодив, значить, їй цей дженджуристий пан Ро́ман. Так уже старався, так викладався – і все одно не догодив… Чи, може, ще до цього дуже завинив перед нею, так завинив, що й цілий оберемок троянд тепер не допомагає… Така вже заведенція у чоловіків – спочатку жінці назолити, а тоді намагатися догодити. А вона з характером, ця Зося…» – усміхнувся Ян Ковальський.

      Інцидент у номері нагадав йому давню пригоду, з часів власної молодості. Йому й тоді частенько доводилося працювати вночі, адже саме цієї пори зазвичай скоюють злочини. Мариля вже трохи призвичаїлася до ненормованої денної служби чоловіка, але ніяк не могла звикнути до його раптових вечірніх зникнень і вранішніх повернень. Якось він приїхав аж перед сніданком після розбірок у публічному домі, де клієнт мало не вбив повію. Хтось із жриць кохання ощасливив його подвійною порцією дорогих парфумів. Може, просто так, заради жарту, а може, і з лихим наміром. Мариля хутко вловила той аромат і влаштувала йому таке, що й досі згадувати і смішно, і страшно.

      «Нічого, і ці розберуться, – подумав Ковальський. – Посваряться, погніваються та й помиряться. Треба сказати Сабіні, щоб дописала до рахунку вартість розбитого посуду».

      Він уже хотів повернутися до холу, але зупинився і сторожко прислухався. З номера почувся болісний чоловічий стогін.

      Овва! Може, панянка запустила чимось важким у свого кавалера? Але в такому випадку більш очікуваним був би жіночий крик. Його Мариля під час сварки кричала так, що їхня канарка у клітці від її децибелів мало не вмерла – перекинулася на спинку й лапками задриґала. Це й зупинило розпасійовану жінку, яка любила пташку не менше за чоловіка. А тут… Ніби жінки й немає в номері. Зате чоловічий стогін повторився.

      Ковальський хутко піднявся на другий поверх, зазирнув у прочинені двері, переступив через перекинуту тацю, розбите скло та розсипані троянди і сторопів. На білій атласній постелі нерухомо лежала дівчина: волосся кольору темної міді розметане по подушці, на блідому обличчі – застиглі широко розплющені очі, з ліжка звисла рука з тонкими пальцями. Роман Савицький стояв на колінах перед ліжком, обхопивши голову руками, його плечі здригалися.

      – Зосю! Дівчинко моя! Кохана… Прости! Це я… Я винен… Це я… Проклятий убивця!..

      Ян Ковальський обережно позадкував, ненароком наступив обцасом на розбитий келих, що голосно хруснув і розкришився на дрібні скалки. Скло перемішалося з пелюстками квітів, що червоно бризнули навсібіч. На підлозі наче розлилася густа трояндова кров. Портьє кинувся вниз. Треба було кликати Збігнєва, ким би він не був – поліціянтом чи конфідентом.

      Симочко довго не міг зрозуміти,