Корона на одну нiч. Надежда Хуменюк

Покажіть-но й свої документи. Ага, не хочете! А чого не хочете? Теж мені таємний агент! А пан Роман, щоб ви знали, приїхав разом із панною Зосею. Він… Він…

      Сабіна ніби зачепилася словом за якусь невидиму перешкоду, спіткнулася й зупинилась. Річ у тому, що вона й сама достеменно не знала, ким доводиться Роман Савицький двадцятирічній красуні, яка вчора нібито спричинила справжній фурор на конкурсі краси, що відбувся чи то у приватному пансіоні, чи на віллі пана Марека Кромера. Не батько – це точно, хоч за віком міг би підійти. І не чоловік, бо ж у паспорті записане інше прізвище, та й поселилися вони в різних номерах. Просто провожатий? Еге ж, знаємо ми цих «простопровожатих». А може… Як же називають отих штовхачів, які фундують участь кралечок-модельок на всіляких новомодних конкурсах? Протекціоністами? Меценатами? Продюсерами? Здається, таки продюсерами. Але щоб якийсь продюсер, схожий на англійського франта, із самого раночку та ще й такої негоди гнав автівку аж на другий кінець міста за отакенним оберемком троянд?!.. Це ж упасти й не встати! Гм… Дивно… Дуже дивно… Звісно, щось і таким дядечкам, які виводять красунь у люди, перепадає від слави їхніх підопічних. Якийсь хосен від того й вони мають. Ну то подарував би пан Савицький своїй протеже за це коробку шоколаду або кілька квіток. Після сніданку чи перед обідом. А він схопився ще затемна – і під дощ, щоб до її пробудження принести оцей важкенький снописько, пурпуровий, розкішний, дорогезний. Сабіна ще й не бачила, щоб хтось комусь дарував такий великий оберемок квітів. Та їй на такий треба було б цілий місяць чергувати за цим остогидлим готельним бюрком… Внутрішній голос підказував Сабіні (а йому вона вірила, як нікому), що у цього пана Ро́мана неабиякий рома́н… Недарма ж кажуть: сивина в бороду, а біс у ребро.

      – Перепрошую, пані! Ви трохи помилилися щодо мене, зовсім трохи, але таки помилилися. Я… ммм… Збігнєв Симочко… Працівник… Ммм… Ось!

      Молодик озирнувся й хутко змахнув перед носом Сабіни своєю маленькою кістлявою правицею, між середнім та вказівним пальцями якої була затиснута якась посвідка. Сабіна не встигла навіть розгледіти її, не те що прочитати. Але сам вигляд документа із зображенням державного орла справив на неї неабияке враження, тож вона шанобливо схилила свою попелясту кучеряву голову. Звісно ж, перед орлом, а не перед цим миршавеньким кучерявим Симочком.

      – А хто з ким приїхав і хто в якому номері спить – мене не цікавить. Це ви своїм товаришкам-пліткаркам на базарі розкажете, – молодик спритно засунув посвідку у внутрішню кишеню маринарки. Вочевидь, йому також непросто було сьогодні виконувати службове завдання, змагаючись із вранішнім сном та дощовою колисанкою. – Маю наказ не пускати журналістів. І взагалі, якщо хтось питатиме про цю панну… як там її?.. – Він хутко дістав із кишені записника. – Отже, якщо цікавитимуться панною Зофією Неродовою – у вас така не живе. Ясно?

      – Але ж… – спробувала заперечити Сабіна.

      – Ніяких «але ж». Ну, може, й була, може, й жила, але вже поїхала. Ймовірно, додому, а може, ще