Зраджений гетьман. Ярослава Дегтяренко

але невдало. Облога затягнулася, через що татари почали скоювати наїзди на найближчі до Кам’яного українські землі та брати людей у полон. Це викликало ремствування козацтва, і тому Виговський змушений був відступити назад, в Україну.

      А наприкінці вересня Данило Виговський, брат гетьмана, знову зазнав поразки від воєводи Шереметєва, навіть отримавши від гетьмана підкріплення. А сам воєвода завзято розсилав по Україні «Увещевательные статьи», у яких вів брехливу пропаганду, наголошуючи, що «з давніх літ Москва й Київ під єдиною державою великоруських монархів», а отже, українці вже на цій підставі мусять схилитися перед царем Олексієм, плюнувши на власну свободу. А ще Шереметєв підло тиснув на людську жадібність: у своїх прокламаціях звинувачував Виговського, що той навмисно козакам жалування не платить, як то було передбачено Переяславською угодою 1654 року. Навряд чи москаль не розумів, що, враховуючи кількість козаків, ніяких статків жодної держави не вистачить на це жалування. Але його підлість падала в благодатний ґрунт, збільшуючи ненависть черні до заможних товаришів і старшин.

      Ще люди розповідали, що Полтава знову повстала проти гетьмана. На початку жовтня туди явився охтирський воєвода Телєгін, видав козакам грошове жалування від царя та привів їх до присяги. А ще намагався схопити вірного Виговському полковника Фелона Гаркушу, але, на щастя, той встиг утекти.

      Проте не стільки буремна Полтава була страшною. Жахливішою була звістка, що воєвода Ромодановський, військо якого разом з гультяями покійного Барабаша влітку розорило прикордонні містечка України, веде нове двадцятитисячне військо. І найогидніше те, що до нього долучилися харківські, охтирські та сумські козаки, які були українцями, проте корилися царю, мов жалюгідні раби.

      І саме ці слобідські козаки захопили Миргород, безсовісно пограбувавши всіх його жителів. І ледь Ромодановський вступив у Миргород, як вороже налаштоване до Виговського козацтво принесло присягу на вірність кацапському царю. Юди!

      До того ж усі поплічники покійних Пушкаря та Барабаша, яким навесні пощастило втекти від помсти гетьмана, приєдналися до карального війська Ромодановського. У Миргороді воєвода настановив полковником Степана Довгаля, якому вдалося втекти з-під арешту, а в Полтаві – Кирила, сина покійного Пушкаря.

      І з огляду на ці обставини Виговський наказав полковникам Григорієві Гуляницькому та Петрові Дорошенку піднімати свої полки та йти на захист північно-східних кордонів України, ставши в Глухові, Новгороді-Сіверському та Корибутові.

      Слухаючи ці новини, Яць кипів гнівом та кляв усіх запроданців, що аж гай гудів. Його гнів підігрів отриманий від Гуляницького лист, у якому полковник відверто розповідав про всі жахи, які коїли кацапи: «…неприятель жорстокий і немилосердний, Москва наступає безбожна зі свавільниками, нікому не спускають, все мечем і вогнем розоряють, церкви Божі й монастирі палять, священників, іноків і інокинь усіх під меч без усякого милосердя пускають,