Зраджений гетьман. Ярослава Дегтяренко

юдини – дядечко та сестра. Хлопець підстьобнув коня, кваплячись до рідних, яких не бачив так давно.

      Утім, Леся охопила боязкість: а чи не оскаженіє дядечко, що він покинув службу в хрещеного? Адже він так прагнув примостити небожа на тепленьке місце. А як подивиться на це сам Федір Джулай, коли повернеться з походу? Проте хрещений далеко, а дядько вже майже поруч. «Сподіваюся, що радість від мого приїзду пересилить у ньому гнів!» – подумав Лесь, в’їжджаючи на обійстя дядькового дому. І першою, кого він зустрів, була сестра.

      – Боже мій! Ганнусю! – здивовано вигукнув Лесь замість привітання. У його пам’яті сестра була маленькою дівчинкою, а нині перед ним стояла зовсім доросла дівчина, але невисока й тендітна. І така гарна! П’ятнадцятирічна Ганнуся мала дуже білу, майже прозору шкіру. Проте цю блідість пожвавлювали русяве волосся, персиковий рум’янець та пухкі вуста, занадто великі порівняно з дрібними рисами обличчя. Ці великі губи нагадували напіврозквітлий бутон черленої троянди та зовсім не псували Ганнусиної краси, а вабили до неї, чарували. Так само, як і її темно-карі очі. «Треба ж, як вона схожа на покійну маму!» – подумав Лесь, бо врода підрослої сестрички навіяла образ матері.

      Ганнуся кілька митей дивилася на брата, немов не вірячи своїм очам, а потім підбігла й повисла на ньому. У Леся аж серце тьохнуло, і він міцно обійняв сестру.

      – Господи! Як же я сумувала за тобою, Лесику! Мій милий, мій єдиний братику! – шепотіла дівчина, притискаючись щокою до його обличчя.

      На ґанок вийшов сам Яків Кулябка, або, як його називали небожі, дядечко Яць. Він переступив поважний рубіж життя: йому було трохи більше шістдесяти років. Однак старезним Яць не здавався. Навпаки! Невеликого зросту, кругленький і свіженький, мов стиглий гарбузик, з рум’яними, як маки, щічками Яць так і пашів здоров’ям, подарованим природою. І грізного чи солідного вигляду Кулябка теж не мав. Весь його образ видавав добру, нехитру натуру, і додавали кумедності вуса, що стирчали в різні боки, немов два маленькі деркачі. Так і було: Яць не виносив манірності чи церемонності, страждав на простоту побуту та звичаїв і в цілому був веселою та балакучою людиною. А побачивши любого небожа, розплився в щасливій усмішці.

      – Лесику, синочку ти мій! Дай же я тебе обніму! – заголосив старий на весь двір та міцненько обняв Леся. – Боже ж мій! Ми з Ганнусею вже й забули, який ти, – так давно тебе не бачили, красунчику ти наш! Ну, ходімо в дім, нічого на обійсті стовбичити! – І обнявши обох небожів, повів їх у дім.

      Дім був невеличким, дерев’яним, але з мурованим фундаментом і мав комору, світлицю й дві кімнати. Колись він належав польському панові, який утік з Ніжина в 1648 році та загинув у якійсь битві. Спадкоємці якщо й були, то не могли заявити свої права на спадщину – місто належало Війську Запорозькому. Тому заповзятливий Яць, вирішивши осісти в Ніжині, захопив цей пляц[1] з будиночком, бо це був ласий шматок: обійстя розташувалося в самому серці міста, на тісно забудованій вуличці, яка прилягала до Соборної площі[2]. Дім сильно постраждав від повсталого люду, ледь не вигорівши вщент. Але Яць власноруч відремонтував його, щоправда, так і не навів у ньому лоску, який був при колишньому господареві.

      Власну родину Яків втратив давно. Тому, коли померли сестра та зять, узяв під опіку їхнє потомство. Але осиротілі дітки почали мерти одне за одним, наче хто зурочив, і бідолаха не знав, як зарадити цій моровій пошесті. Однак Господь зглянувся на його палкі молитви, і з п’яти діток двоє вижили – найстарший Лесь та наймолодша Ганнуся. Відтоді Яць зосередив на цих двох усю свою турботу, прагнучи подарувати їм усе те, чого не вистачало в житті йому самому.

      – Ти в гості до нас приїхав? – нишком запитала Ганнуся в сінях.

      – Назавжди, – ледь чутно відповів Лесь.

      Ганнуся стривожилася, зрозумівши, що зараз буде гучна сварка. Але помилилася. Дізнавшись новину, Яць почухав вибриту потилицю й промовив:

      – Воно, може, і на краще, що покинув службу у Хведора. Живеш ти від нас далеченько, а ми з Ганнусею сумуємо, тому добре, що кинув. Ганнусю, збирай, дитинко, на стіл. Обідати час!

      Обідати сіли в кухні, яка була побудована окремо від дому. Челяді Кулябка не виносив. Але поки Ганнуся була маленькою, тримав служницю, розуміючи, що для виховання дівчинки потрібна жінка. Але коли небога підросла, то швидко позбувся служниці, тим паче, що Ганнуся чудово поралася з господарством. Ледь випивши чарку за приїзд небожа, Яцко почав ненав’язливо випитувати, чому ж той не ужився в Черкасах.

      – Хрещений пішов у похід з гетьманом, а мене залишив удома, щоб я наглядав за наказним полковником, – збрехав Лесь. – Він йому не довіряє. А мені таке не подобається. Я козак, а не підглядник.

      – Шмаркач ти ще, а не козак, – безцеремонно уточнив Яць. – А шо собі Хведір міркує? Чи тримається Виговського? Чи до царя хилиться?

      – Хрещений відданий нашому гетьманові. Утім, як і я. Не треба нам іншого гетьмана…

      – А чи чув ти, що Виговський від царя відступив та з ляхами замирився? На початку вересня в Гадячі це сталося. Буде тепер Україна Великим князівством

1

Земельна ділянка в місті (заст.). (Тут і далі прим. авт.)

2

Нині Соборної площі не існує. У давнину вона розташовувалася на місці частини скверу Гоголя в сучасному Ніжині та дістала назву від собору Святого Миколая Чудотворця, який зберігся до сьогодення. В описувану епоху Соборна виконувала функції головної площі міста.