Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

      © Depositphotos.com / portokalis, gallofoto, delray77, tai11, stokkete, Lenorlux, обкладинка, 2019

      © Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2019

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2019

* * *

      Три товариші

      I

      Небо ще було жовте, як латунь, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло. От-от мало зійти сонце. Я глянув на годинник. Скоро восьма. За чверть години.

      Я розчинив браму й наготував бензинову помпу. У цю годину завжди з’являлися перші машини, яким треба було заправитися. Раптом позад мене почулось якесь хрипке вищання; здавалося, ніби хтось під землею закручував іржаву гайку. Я став і прислухався. Потім пройшов через двір до майстерні й потихеньку прочинив двері. Там, у сутінку, спотикаючись, вешталась якась мара. На ній була брудна біла хустка, синій фартух і грубі капці. Мара, що важила десь кілограмів з дев’яносто й вимахувала мітлою, виявилася прибиральницею Матильдою Штос.

      Якусь мить я стояв і дивився на неї. Вона з грацією бегемота тупала поміж радіаторами автомашин і хрипким голосом наспівувала пісню про вірного гусара. На столі біля вікна стояло дві пляшки коньяку. В одній уже майже нічого не лишилося. А звечора вона була повна. Я забув сховати її під замок.

      – Стривайте, пані Штос… – вимовив я.

      Спів урвався. Мітла впала додолу. Щаслива усмішка згасла. Тепер марою став я.

      – Господи Боже!.. – пробелькотіла Матильда й утупила в мене почервонілі очі. – Вас я так рано не сподівалася…

      – Та певне. Ну і як, сподобалося?

      – Сподобалося… Але мені дуже ніяково… – Вона витерла губи. – Я геть ошелешена…

      – Які там ви ошелешені! Просто п’яні як чіп.

      Вона ледве трималася на ногах. Її вусата губа сіпалась, а повіки кліпали, як у старої сови. Та помалу вона таки оговталася й рішуче ступнула крок до мене.

      – Пане Локамп… Людина – це ж тільки людина, та й годі… Спершу я тільки понюхала, що там у пляшці… потім раз ковтнула, бо мене чогось завжди нудить… а тоді… тоді мене, мабуть, лихий попутав… Але нащо було підбивати бідолашну жінку на гріх, лишати тут пляшку…

      Я не вперше вже заставав її такою. Матильда щоранку приходила на дві години прибирати в майстерні, і можна було лишити на столі скільки завгодно грошей – вона до них навіть не торкалася, – але на горілку кидалась, як кіт на сало.

      Я підняв пляшку.

      – Звичайно, коньяку для клієнтів ви не зачепили, а вицмулили той, що пан Кестер тримає для себе.

      На брезклому Матильдиному обличчі майнула усмішка.

      – Що правда, то правда, я таки на цьому розуміюся. Але ж ви не зрадите мене, пане Локамп? Беззахисну вдову?

      Я похитав головою:

      – Сьогодні не зраджу.

      Вона обсмикнула підтикану спідницю.

      – Ну, то я вшиюся звідси. Бо коли пан Кестер надійде, то таке буде, що хай Бог боронить!

      Я підійшов до шафи й відімкнув її.

      – Матильдо!..

      Вона перехильцем заквапилась до мене. Я підняв коричневу чотиригранну пляшку.

      Матильда заперечливо звела руки:

      – Це вже не я! Їй-бо, не я! Цієї я не чіпала!

      – Я й не кажу, що ви її чіпали, – мовив я й налив повну чарку. – А ви знаєте, що це таке?

      – Ще б пак! – Вона облизнула губи. – Ром! Вистояний ямайський ром!

      – Справді він. Ну, то випийте чарку.

      – Я? – Матильда відсахнулася. – Пане Локамп, це вже буде забагато! Мене й так совість мучить. Стара Штосиха потай випиває ваш коньяк, а ви ще й частуєте її ромом. Та ви – свята людина, їй-бо, свята! Здохну, а не вип’ю!

      – Та невже? – сказав я і вдав, ніби хочу забрати чарку.

      – Ну, та вже нехай… – Вона схопила чарку. – Як дають, то бери, хоч і не знаєш, чому його дають… За ваше здоров’я! А може, сьогодні ваш день народження?

      – Авжеж, Матильдо. Вгадали.

      – Та що ви кажете! – Вона схопила мою руку й труснула її. – Хай вам Бог дає щастя, пане Локамп! І більше грошенят! – Вона витерла губи. – Я така зворушена… За це треба було б ще одну вихилити. Я ж вас люблю, як рідного сина…

      – Гаразд.

      Я налив їй ще чарку. Вона одним духом випила її і, вихваляючи мене, пішла з майстерні.

      Сховавши пляшку, я сів до столу. Блякле сонячне проміння падало крізь вікно мені на руки. Дивне почуття викликає такий день народження, навіть якщо ти не надаєш цьому значення. Тридцять років… А був час, коли мені здавалося, що ніяк не доживу до двадцяти, так хотілося стати дорослим. А потім…

      Я дістав із шухляди аркуш поштового паперу й почав підраховувати. Дитинство, школа… усе це відійшло далеко в минуле, наче його й не було. Справжнє життя почалось лише 1916 року. Саме тоді я став новобранцем. Худорлявий, довгов’язий вісімнадцятирічний юнак, я за командою вусатого унтер-офіцера вчився на полі